Андрій Содомора: «Майже не говоримо нині про щастя, час, життя...»
Завдяки львів’янину Андрію Содоморі маємо змогу читати українською твори Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда, Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки та інших авторів античності. Епоха давніх греків та римлян безпосередньо чи опосередковано з'являється в книгах авторства письменника, перекладача, дослідника Андрія Содомори: «Жива античність», «Студії одного вірша», «Дистихи Катона», «Наодинці зі словом», «Сивий вітер», «Пригорща хвилин», «Наодинці зі Львовом», «Anno Domini. Року Божого: Латинські написи Львова» (у співавторстві)… Окрім перекладів, автор пропонує нам свої поезії, короткі прозові твори, есе, ґрунтовні дослідження. Кожна книга – окремий цілісний світ, куди варто здійснити мандрівку…
– Як би Ви представити себе тим, хто нічого не знає про Андрія Содомору?
– Я філолог, у широкому значенні цього слова, який цікавиться не тільки мовними чи літературними проблемами, а й різними пов’язаними з життям проблеми у філологічному контексті. Десятки років працюю зі словом, працюю щодня, навіть щогодинно. У голові чи в душі завжди крутяться слова, фрази, вони в’яжуться в якісь ряди. І з цього висновуються есеїстичні роздуми, новели, а віднедавна працюю в жанрі поезії. Я людина, що любить слово, дослухається до нього, намагається поділитися відчуттям слова з іншими…
– Нині є своєрідна мода на Середньовіччя, зовнішні його атрибути: відтворення одягу, побуту, проведення рицарських турнірів. Як би Ви поставилися до аналогічної моди на античність?
– Якщо йдеться про речову, візуальну моду, то античність надто далека від нас хронологічно. Середньовіччя все-таки ближче. Але античність постійно серед нас, тільки ми не зауважуємо цього. У нашому світобаченні, через Франка, Шевченка, Лесю Українку, через інших письменників. Ми дихаємо античністю. Нам тільки здається, що ми тут, а вона – там. Насправді так не є. Ми живемо в єдиному духовному просторі, і це дуже важливо зрозуміти.
– Чи не могло б таке зацікавлення зовнішнім підштовхнути до глибшого пізнання античності?
– Зовнішній бік античності постійно перед нами – скажімо, будинки на Ринковій площі у Львові, побудовані за пропорцією класичного золотого розтину, скульптури, латинські написи. Але не завжди те, на що дивимося, спонукає до глибшого пізнання античності. Пробігаємо оком, проминаємо… Від дивлення не переходимо до зацікавлення. Дивлячись, не завжди дивуємося. А подив – реальне спонукання до пізнання. Античні живіше, безпосередніше, навіть якось по-дитячому сприймали світ. Вони, фактично, молодші від нас.
– Яким був би уявний діалог античної людини й людини XXI століття про щастя?
– Парадокс у тому, що про такі вкрай важливі речі – щастя, час, життя – ми нині майже не говоримо, вважаємо це на загал дозвільною тратою часу. В античності розмови саме на ці теми вважали найважливішими. Щодо щастя, то мені найбільше заімпонував вислів одного з найпроникливіших мислителів, найталановитіших поетів давнини – Евріпіда. Він сказав, що найщасливішою людина є тоді, коли відчуває, що ступила крок до пізнання, самовдосконалення, до себе самого. Коли відчуває, що стає кращою. Щастя – це відчуття руху в напрямі до світла, яке є в слові. Щастя – у нас, а не поза нами. Людина має право вибору, у якому напрям іти. А втім, ідучи до себе, ми неминуче йдемо до інших, про що й Сенека: «Хочеш жити для себе – живи для інших».
– З тих авторів, яких Ви переклали, найпопулярніший – Сенека…
– Це справді так, його читають, рекомендують іншим. Це добрий знак. Знак того, що ми не втратили потягу до роздумів над сенсом життя, смаку до філософії. До якої українці, передусім селяни, дуже схильні (згадаймо відомий, гарний, як на мене, вислів «хлопський філософ»). Одна з найважливіших рис нашого часу – що втрачаємо здатність поділитися своїми роздумами з іншими, побесідувати. Маємо телебачення, погляди звернені на екран, і нитка бесіди часто переривається. А раніше бесіда була дуже інтенсивною, цікавою, особливо в селян. Люди збиралися і дуже цікаво бесідували, здебільшого на вічні теми. У них була висока мудрість, яка нічим не поступалася мудрості давніх греків і римлян. Ця народна мудрість – у піснях, прислів’ях, приказках, дотепах тощо. Іноді навіть здається, що вони запозичені з античності. Те, що Сенеку залюбки читають, чи не найкраще свідчення того, що любов до бесіди, яка так споріднює нас, зокрема, з давніми еллінами, ще не пригасла.
– Вам не прикро за Горація?
– Горація і серед його сучасників розуміли не так багато витончених знавців поезії. Його оди – дуже висока поезія, до якої годі дотягнутися в наш час, треба було б читати в оригіналі, збагнувши найтонші таємниці поетичного мистецтва стародавніх. У «Студіях одного вірша» я, власне, й намагаюся, в міру своїх сил, подати широкому читачеві відчуття і бачення смаку до цієї поетики, допомогти широкому читачеві пізнати найпотаємніші глибини античної поетики. Горацій доступніший своїми сатирами, де він з великою приємністю описує «барви життя». Описує живо, з гумором, з великою прихильністю до звичайної людини. І, щонайважливіше, з самоіронією. Чув багато гарних відгуків саме про Горацієві сатири, зокрема від Віктора Неборака, який при різних нагодах радо їх цитує, зіставляючи із сьогоднішнім нашим життям..
– Який вид мистецтва найбільше цінували в античності?
– «Візитівка» античності – безумовно, поезія. Саме поетичне слово найбільше плекали античні. Далі – архітектура (знамениті античні храми), мистецькі вироби (не менш знамениті амфори) тощо. Греки, до речі, поряд зі словом, музикою цінували танець (тоді ще тривала єдність слова, музики, танцю). У цій любові до танцю – одна з багатьох ниток, що в’яже нас, українців, з давніми еллінами. І все ж, якби мені запропонували одне з двох: або щось побачити з античного світу, або почути, то я волів би почути, скажімо, як Горацій виголошує, принаймні 1-й рядок, свого знаменитого «Пам’ятника».
– Вам ближча Давня Греція чи Давній Рим?
– Я перекладав і грецьких, і римських авторів. Але останніми десятиліттями більше перебуваю на теренах Стародавнього Риму. Мабуть, усе-таки, через Горація – ближчий Рим. Через Горація, Сенеку, Вергілія… Хоча й ті автори живилися еллінською культурою.
– В одній з новел Ви згадуєте грудень у Нью-Йорку. Це Ваш особистий досвід мандрівника?
– Так, я один раз побував за кордоном, у Нью-Йорку. Подумки зіставляв сучасний мегаполіс, небосяги і стріхи сільських хат. Дивна річ: що вище сягають верхи будівель, то далі тікає від них зоряне небо – в місті його годі вгледіти. Зате зірки, надто в Різдвяну ніч, наче туляться до крівель сільських хат.
– Що для Вас домінує в зимовому Львові? З чого починається зима у місті?
– Зима починається з Михайла, з першого снігу. Це дійство, перший сніг, особливо в місті, дає дивовижне відчуття... Я намагався і в поезії, і в прозі зафіксувати різні види снігу. Сніг трясе, падає, сипле, мете, летить… Якби хтось зібрав літературну антологію творів про сніг, це було дуже цікава «снігова» антологія.
– Ви не хотіли б укласти таку антологію?
– Укласти, мабуть, ні, але якби зібрати свої твори, пов’язані зі снігом, це була б приємна для мене книжечка. У мене є есеїстичні роздуми «Сніжок трясе» (на основі народної пісні «Ой у полі сніжок трясе). У настроєвій новелі «Сніг падає» (книга «Сивий вітер») описую вже віддалений момент часу, ще за моїх студентських років. Ішов перед площею біля Оперного театру, був рясний снігопад, я задивився на рясні білі пунктири на тлі вечірнього неба, і раптом мені здалося, що ті пунктири зупинилися, а натомість угору злетіла вся площа разом з театром, зі мною…
Розмовляла Наталя ДУДКО, "Ратуша"