Андрій Юраш: «Екуменізм і об’єднання церков — різні речі»

Якщо кандидатура новообраного глави УГКЦ Святослава Шевчука видалася несподіваною, то напрям подальшого розвитку цієї церкви був передбачуваним. Про особливості УГКЦ сьогодні — в розмові з релігієзнавцем, доцентом університету імені Івана Франка Андрієм Юрашем. 

— Обрання нового глави УГКЦ зумовило значне зацікавлення в суспільстві… Про що це свідчить? 

— По-перше, у церковній сфері вже тривалий проміжок часу є відносно стабільна ситуація, а тут була інтрига, тому це природне зацікавлення. Друга причина — те, що становище Української греко-католицької церкви в релігійній конфігурації досить специфічне, певною мірою унікальне, і від постаті майбутнього керманича справді багато залежатиме в політиці цієї церкви. Тому з погляду інформативного є суто логічним розмірковувати над тим, хто поведе церкву, в який бік. А третє, мабуть, суто журналістська річ: для них це щоденна робота, продукування новин. Також я би ще виокремив досить цікаву інформацію, яка могла б стати предметом дослідження з боку соціологів релігії, культурологів, — міфотворчість, яка супроводжувала процес обрання глави. Було чимало різних тлумачень, версій ще до початку Синоду, під час його проведення. 
 

— У ЗМІ також пролунала думка, що це був зрежисований вибір…

— Не знаю, наскільки це реально. Мені здається, що не було зрежисованості, не маю відчуття, що це була вистава, навпаки, була інтрига… Зважаючи на те, що виникло безліч реалістичних міфів, я абсолютно переконаний, що якби в когось був відповідний план, його б тією чи іншою мірою засвітили, зокрема через медіа. Були відповідні схеми, які діяли об’єктивно. Коли називали імена кандидатів, я казав, що ніхто з них не має шансів бути обраним, так і сталося. Причина — одна. Якщо кандидатуру «засвічено», працюють абсолютно зрозумілі загальнолюдські стереотипи. Єпископи, якими б слугами Божими не були, все одно є людьми, і озвучена кандидатура, без 100-відсоткового, гарантованого опертя на більшість, не має шансів. Другий аспект, який говорить про абсолютну логіку Синоду, — що найбільше шансів має кандидат, який об’єктивно репрезентує точку зору і є висуванцем так званої львівської богословської групи, яка обґрунтувала стратегію поведінки Української греко-католицької церкви за часів Кардинала Гузара, яка підтримувала самого владику Любомира, яка має й утвердила досить потужні впливи у церкві. Саме її кандидатів називали як найбільш імовірних — Гліба Лончину, Бориса Дзюраха, отця Бориса Гудзяка. Не їх, але висуванця цієї групи обрали.
 

— Чи може сам вибір, кандидатура Святослава Шевчука засвідчувати, що УГКЦ — найбільш прогресивна церква в Україні?

— Я не давав би жодних співвідносних характеристик, бо питання прогресивності в церкві — загалом відносне. Те, що, може, є прогресом у нашому, світському, розумінні, з погляду богослов’я, можливо, — однозначний негатив. Але якщо говорити про Українську греко-католицьку церкву в сучасному вимірі, то очевидно, що вона демонструє дуже переконливі приклади успішної, плідної роботи за нових обставин. Вона змогла прекрасно адаптуватися до теперішніх політичних обставин, я маю на увазі не обставин останнього року, а загалом сучасних українських обставин. Прекрасно відновилася адміністративно після повного знищення за радянської доби. Витворила власну богословську традицію. Налагодила певну систему харитативної допомоги. Успішно перейшла з тих теренів, на яких історично існувала, на нові українські регіони, де впродовж кількох століть, чи загалом (як на півночі та сході), фактично не була присутня. Це церква, в якій величезна кількість випускників богословських закладів, семінарій, католицького університету поїхали на Захід і здобули найвищу освіту. УГКЦ відповідає сучасному моменту, знайшла важелі свого самовияву в модерному світі, зокрема через залучення найновіших технологій. До речі, у цьому контексті всі обговорюють, напівжартома, своєрідний символ, який може бути ілюстрацією до цієї теми. Казали, що владика Святослав був на Синоді єдиним єпископом із ноутбуком. Тому його й обрали, бо він був єдиним. Це своєрідний жарт, але в цьому є певна візуальна істина, що той, хто вирізнявся, хто був модерним, знайшов підтримку в єпископаті. 
 

— Наскільки харизматичним є новий глава УГКЦ?

— Думаю, що в свідомості багатьох, хто з ним спілкувався, він залишився як харизматична особа. Опінія, яка побутує в широких колах, така, що владика Святослав є дуже цілісною натурою, цілеспрямованою, дуже організованою, адміністративно відповідальною, можливо, навіть жорсткою. Знає, чого хоче, і вміє це реалізувати. Студенти навіть частково його боялися, під час іспитів, захистів. Думаю, це образ сильного лідера. Наскільки вольовий лідер є харизматом, покаже час. 
 

— УГКЦ визначилася зі своєю православною ідентичністю?

— Під час виходу з підпілля УГКЦ перебувала на роздоріжжі: яку модель обрати? Але віднедавна абсолютного визнання у львівській богословській школі та в середовищі УКУ набула точка зору, що Українська греко-католицька церква є східною християнською спільнотою з відповідною обрядовістю, догматами, тому треба повернутися до чистих джерел християнського сходу, зберігши поєднання з Римом. У цьому є, так би мовити, специфіка, унікальність українського греко-католицизму. Коли підписували Берестейську унію 1596 року, то православні владики, які приєднувалися до Риму і представляли тодішню Українську митрополію, обумовлювали, що уніатська церква, як на той час її так називали, зберігає всі догматичні особливості православної церкви. 1720 року уніатська церква прийняла всі догматичні особливості західної церкви, в яких вона різнилася від власне католицької церкви. Повернення до джерел сходу — нова перспектива, яку неоднозначно було втілювати, були групи, які не сприймали й досі не сприймають такого погляду, не хочуть бачити себе суто східно-християнською спільнотою, за богослов’ям, змістом і організацією, звинувачують керівництво церкви у православізації. Особливо потужною ця група була в середовищі колишніх підпільних священиків, які звинувачували церкву і Кардинала Гузара зокрема, що він рухає церкву в тому напрямі, проти якого вони постійно виступали. Владика Гузар багато доклався до того, щоб ця візія православної богословської традиції перемогла, але однозначно, і це постійно підкреслюють, ця візія торкається тільки питань богослов’я, а в питаннях еклезіології, церковного устрою є однозначне бачення УГКЦ як спільноти, яка перебуває у підкоренні, логічному зв’язку з апостольським престолом, з Ватиканом. 
 

— Наскільки суспільство готове до екуменізму, зокрема православна церква?

— Суспільство розколоте, православна церква розколота. Є два протилежні погляди, частина православних ієрархів стверджують, що це єресь, відхід від істинності, яка є тільки в православній церкві. Антиекуменісти, не такі потужні, є і в католицькій церкві, але вони щороку слабшають, а в православній церкві вони, як не парадоксально, міцнішають. Мене вразило в першу неділю посту цього року у Львові, у церкві Святого Георгія, на Короленка, під час проведення чину торжества православ’я серед тих, кого проклинали в церкві Московського патріархату, були екуменісти. Одні православні богослови розуміють потребу загальнохристиянського свідчення про церкву, Христа, Євангелію, розуміють, що самотужки в рамках однієї юрисдикції і навіть церкви вони цього не зроблять, і треба повертатися до того стану, коли церква була єдиною, знаходити компроміс з усіма іншими учасниками діалогу. Інші замикаються в собі, бояться, що не зможуть адекватно відповісти на більш потужні, глибокі, інтелектуальні пориви з боку інших учасників взаємодії, тому вибирають своєрідну форму самозахисту, самозакриття, самоізоляції і, відповідно, антиекуменізму. Багато монастирських спільнот практикують і утверджують максимально консерватизму і негативізму щодо екуменізму. Але це є відносно глобальною проблемою, у світі теж неоднозначно ставляться до екуменізму, єдина різниця, що за кордоном антиекуменісти є суттєвою меншістю, порівняно з Україною. Однак питання екуменізму і питання об’єднання церков — зовсім різні речі. Екуменізм — це утвердження почуття всезагальної християнської гідності, єдності в Христі, всіх релігійних традицій, які визнають Христа як свого Бога, Спасителя, це базовий принцип. 
 

— Тобто екуменізм не передбачає формального об’єднання, а просто толерування…

— Так, звісно, вироблення почуття братерства, взаємодії, спільності, належності до духовної батьківщини — християнства, де Христос — найбільша духовна цінність. І всі, хто визнає цю цінність, мають між собою порозумітися. Екуменізм не означає утворення універсальної церкви, чи в Україні, чи у світі. Об’єднання — питання юрисдикційне, організаційне, християнської традиції як такої. Наразі про екуменізм говорять як про безумовну вартість у духовній традиції XX ст., а питання об’єднання релігійних спільнот на серйозному рівні наразі не формулюють, і це неможливо. Одна річ — перебороти в собі і в спільнотах ворожість до інших, інша — говорити про юрисдикційне злиття, об’єднання, утворення універсальної християнської церкви.

— Очевидно, багато людей не розрізняє цих аспектів. Церква недопрацьовує?
 

— Думаю, що тут є недопрацювання, а з іншого боку — спекуляції. Бо боротьба з екуменізмом як з певною ідеологією, свідомістю відбувається під прапорами боротьби з іншими надуманими формальними міфами, універсальними схемами — космополітизмом, так званими масонами і т. д. Тому з подачі опонентів екуменізму його й сприймають не як певну ідеологію знаходження формули християнської любові між усіма християнськими спільнотами на базі любові до Христа як цінності, яка для всіх є абсолютною, визначальною і об’єднувальною. Якщо ти любиш Христа, то мусиш любити і його вчення, мусиш любити людину, тому бачити в ній недруга чи ворога — антихристиянський лозунг апріорі і антихристиянський принцип. Щоб говорити про об’єднання в єдину церкву, чи у всесвітньому, чи в українському масштабі, треба мати реальну платформу, програму, але я ніколи не натрапляв на реальну програму, платформу. Кожен бачить це об’єднання, навіть якщо говорить про нього, на засадах власної догматичної системи. Очевидно, що така настанова зумовлює спротив, нерозуміння з боку будь-якого іншого учасника діалогу. В Україні православ’я розділено катастрофічно, зокрема Київський патріархат і Московський патріархат пропонують абсолютно різні світоглядні, культурні, мовні, ідеологічні, цивілізаційні системи. Водночас коли говорити не про богословський аспект проблеми, а про світоглядно-культурний, то між віруючими греко-католиками і Київського патріархату, свідомими свого вибору, значно більше спільності, або майже немає різниці, ніж між православними московської і київської традиції.

Розмовляла Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=969