Данило Ільницький: "За популярністю Антонича можна порівняти зі сучасними письменниками"

Львів, місто Антонича, відзначає сторіччя від дня народження "закоханого в житті поганина", "дітвака із сонцем у кишені"... Відсвяткувати цю подію може кожен, хто відчуває себе причетним. Відсвяткувати інтимно, камерно, або гучно й розлого. Але не варто – надто офіційно, надто пафосно і патетично. Антонич наразі уник надмірного піарення щодо свого імені (бо ювілеєм Володимира Івасюка політики і влада таки скористалися). Сторіччя молодого й сучасного поета святкують молодо і рвійно. А те, що міська влада, як їй закидають, ігнорує ювілей, то це, може, й на користь. Правда, шкода, що будинок, у якому Антонич жив у Львові, влада не змогла вберегти...

Недавно у львівському видавництві "Літопис" вийшло перше повне зібрання творів Антонича, упорядник якого - Данило Ільницький, аспірант Львівського національного університету імені Івана Франка. Тисячасторінкове видання містить і все те, що було відомо раніше, і багато нового: поезії поза збірками, які раніше не друкували, фрагменти творів, кілька нових листів, уперше опубліковані документи, записки, нотатки. Подано коментарі, також є 32-сторінковий ілюстративний додаток.

– Як Ви оцінюєте відзначення ювілею Антонича?

– Дмитро Павличко дуже негативно оцінив те, як відбувається святкування ювілею Антонича, бо не зроблено того, що було обіцяно. Тобто не встановлено пам'ятника Антоничу, немає музею поета у Львові. Мені здається, що для справжнього вшанування поета все зроблено. Суть не в пам'ятниках чи в якихось формальних речах. Адже він письменник, і найголовніше, щоб його читали. А в нас Антонича читають багато. Антонич нині в позитивному сенсі популярний.

 – Чи загрожує Антоничу забронзовіння? Чи він має імунітет проти цього?

– У всякому разі, дуже не хотів би, щоб відбулося таке забронзовіння. Хотів би, щоб держава не заважала науковцям і митцям, які роблять дуже цікаві, сучасні, креативні, глибокі речі, і хоча б частково фінансово їм допомагала.

Антоничу, може, і пам'ятник не потрібен... Антонича люблять, зокрема й дуже поважні митці, і думаю, вони просто не допустять до такого бронзовіння. Тобто є імунітет навіть з боку тих, хто любить Антонича.

 – Свого часу Ви окреслили Антонича як елітарного поета. З іншого боку, він поет популярний...

 - Він стає популярним, але я сказав би, що Антонич популярний в елітарному розумінні цього слова. Адже це не така популярність, як у рок-гуртів чи інших зірок. Антонич складний. А ті, хто організовує, наприклад, "Антонич-фест", не є простими людьми, яким достатньо поскакати на концерті, це люди, які хоча б мінімально наближаються до літератури, до образності, символізму, метафоризму. Тому це позитивна популярність.

 – Кого з письменників в Україні можна за популярністю порівняти з Антоничем?

 - Можна порівняти хіба що з сучасними письменниками, бо серед класиків Антонич один-єдиний, адже ні Шевченко, ні Франко не здобули такої популярності (хоча я, наприклад, їх дуже люблю, зняв для себе всі нашарування школи й канону). Слава Богу, що на Антонича не наклали такого канону і шкільного заучування. Мені здається, не применшуючи Антонича, що є в Україні багато інших письменників, які цілком гідні такої популярності. Наприклад, поет Євген Плужник, або прозаїк Валеріан Підмогильний.

Як на мене, Антонич постає ще й як своєрідна альтернатива популярності сучасних письменників. Твори Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Юрія Іздрика, Наталки Сняданко, Оксани Забужко та інших дуже цікаві, але створений навколо них шум, ажіотаж іноді відволікає від самої суті літератури, що художні твори треба читати й заглиблюватися в них, а не постійно намагатися їх пропагувати. В якийсь момент цієї пропаганди забагато... Окрім того, Антонич особливий тим, що мав вплив на багатьох сучасних поетів.

 – Якщо з Франка й Шевченка намагаються зняти нашарування й оприявнити те, що насправді було, то Антоничу намагаються, навпаки, додатково створити імідж гульвіси...

 - Якщо говорити про роман "Дванадцять обручів" Юрія Андруховича, який зараз є єдиним намаганням показати Антонича в образі такого гульвіси, то нема нічого поганого в тому, що написав Андрухович. Але особисто мене він не зачепив. Андрухович написав це як мистецький твір, не треба сприймати буквально. Хоча, коли помер Оноре де Бальзак, і була ще жива його вдова, хтось підготував листи Бальзака до різних жінок і написав до них абсолютно неправдиві коментарі. Удова подала в суд і виграла справу. Бо є в юриспруденції пункт про неправдиве відображення якоїсь особи, навіть у художніх творах.

Але проблема в іншому: ми звикли, що занудою може бути професор в університеті, а митець обов'язково має бути відкритим до життя. Антонич нібито не вкладається в це розуміння. Як, він був такий чистий, світлий чоловік, невже він писав такі поезії і не мав таких нібито гріхів? Це вже інше нашарування, зворотний канон, і це також хворе. За радянських часів ми звикли, що письменник – у бронзі, а тепер зворотний ефект – що письменник має бути таким жахливим-поганим, і от він гуляв з жінками, пив горілку, курив і вживав наркотики. Нам потрібно намагатися побачити, яким він справді був, адже це дуже рідкісний тип митця. Він багато працював над своїми творами, у нього було чимало варіантів поезій. А ця глибина, цей шал, що є у його віршах, були в нього в душі.

Я проти забронзовіння Антонича. Я за те, щоб побачити Антонича живого. А якщо він був, навчаючись в університеті, відмінником, то чому маю це заперечувати? Я розумію Андруховича, інших письменників, які не люблять забронзовіння. Але мені здається, що Антоничеві це не загрожує. Він настільки живий, настільки справжній, що його просто неможливо вкласти в якийсь "тупий" канон.

 – Яким є Ваш образ Антонича?

 - Для мене Антонич насамперед багатогранна особистість, дуже різна. Дуже чутлива людина, з дуже тонкими струнами душі, яка дуже тонко реагує на все, що відбувається. І творчо, коли він сприймає життя у всіх його проявах: природу, людей, свої відчуття навколишнього світу. Сприймає нетенденційно, широко, що навіть важко ту широту сприйняти, ту лавину почуттів, емоцій. З іншого боку, Антонич чутливий і сприйнятливий як інтелектуал. Цікавився технічними відкриттями свого часу, різними науками. Його наречена Ольга Олійник пише, що його цікавило і малярство, і музика, і кіно, і техніка, і спорт. І у віршах можемо побачити, які він цікаві слова вживає. Зокрема, музика радієва (радіо тільки почало в нас бути), в романі "На другому березі" згадує прізвище відомої акторки Ґрети Ґарбо. Згадує марки автомобілів, такі як Буґатті, Альфа Ромео. Для мене, сучасної людини, це сюрприз, бо тоді машини тільки почали входити в загальне користування. Феноменально, що він знав ці марки. Це свідчить, що він був сучасним. Отже, Антонич для мене дуже чутливий, сприйнятливий, допитливий і сучасний.

 – Якою була історія стосунків Богдана-Ігоря Антонича з нареченою Ольгою Олійник?

 - Ці стосунки були дуже чисті, світлі. Вона була дуже розумною і мудрою дівчиною, добре орієнтувалася в літературі й мистецтві. Розуміла Антонича, відчувала його поезію, а для митця це неймовірний подарунок, коли його друга половинка може зрозуміти те, що його всередині болить чи що він відчуває. Вона створювала всі умови, щоб він міг розвиватися. Бачилися вони дуже рідко. Антонич жив у Львові, а Ольга походила зі села Рекшин Тернопільської області. Вони мали одружитися, але передчасна смерть Антонича цьому завадила. Мені вдалося знайти її листи до нього, які буде опубліковано в 9-10 числі часопису "Дзвін". У них можна простежити психологічні аспекти їхніх стосунків. Те, як вона як жінка, переживала, дуже хотіла з ним бачитися, неймовірно була втішена, коли вони нарешті побачилися. Хотіла, щоб він її зустрів з поїзда, відпровадив на поїзд. Антонич, хоча не завжди, але відгукувався. Дуже мріяла, щоб вони одружилися. Хотіла створити сім'ю і, перебуваючи у своїх одружених колег, писала йому: от, дивлюся на цю молоду сім'ю з малими дітками, так мрію про наш хоча б маленький куточок у майбутньому, де ми постійно будемо разом, де будуть наші діти. Антонич, як творча особистість, міг довго не відписувати на лист – Ольга пише, що довго нема відповіді. Проскакує така фраза, що Антонич трохи сумнівався, чи вони зможуть бути разом. Як творча особа, може, мав такі мінливі настрої. Вона дуже за це переживала. Дуже його любила, і просто неможливо не помітити тієї неймовірної закоханості в її листах. Якогось жіночого, дівочого пориву...

 Розмовляла Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/danulo_iljnucjkuj.html