Деян Айдачич: “Письменники-фантасти не вірять у кохання майбутнього”

В Україну сербського перекладача, культуролога, філолога Деяна Айдачича привело кохання. Нині він викладає в Національному університеті імені Тараса Шевченка, ініціює видавничі, дослідницькі, перекладацькі, культурологічні проекти. У львівській книгарні «Є» презентували книжки Деяна Айдачича «Футурославія» і «Славістичні дослідження».

За словами автора, назва «Футурославія» репрезентує погляд частини слов’янських наукових фантастів (українських, російських, польських, балканських слов’ян) на майбутнє. Назву можна трактувати і як картину майбутнього слов’ян (яким його побачили письменники), і як територію, де колись проживатимуть слов’яни. «Не в усіх творах описано слов’янський світ, у деяких — невизначений етнічно і територіально, деякі автори вважають, що їхнього народу не буде в майбутньому, залишаться тільки англійці, американці, росіяни», — розповів дослідник.

Саме фантастику (і демонічну, і наукову) Деян Айдачич називає своїм улюбленим жанром, водночас окреслюючи її проблемні аспекти: «На жаль, наукова фантастика не мала щастя поєднати найвищі літературні якості з цікавістю самих текстів. Літературознавці часто не читають цих авторів. Я знаю про травму, яку відчувають автори цього «низького» жанру. Колись мене запитали: що зробити, аби підвищити статус жанру? Я відповів, що не треба цуратися контакту з літературознавцями, хай навіть на шкоду колу читачів. Інакше не вдасться вийти з кола літератури, до якої погано ставляться. У науковій фантастиці є цікаві автори, але вони самі себе обмежують. Навіть у країнах, які мають значну літературознавчу традицію, наприклад, у Росії, не існує літературознавства про цей жанр».
   
З українських авторів Деян Айдачич аналізує твори Василя Шкляра, Василя Кожелянка, Олександра Ірванця, Марини та Сергія Дяченків та інших. А в «Славістичних дослідженнях» розглядає нові слов’янські слова і метафори в Інтернеті, еротичну лексику в слов’янських мовах, сербську драматургію тощо; аналізує тексти української літератури (Володимир Домонтович, Валерій Шевчук, Юрій Андрухович, Володимир Єшкілєв, Євгенія Кононенко, Світлана Пиркало).

— Яким бачать майбутнє слов’янські автори?

— Майбутнє, яким його зображують слов’янські автори, неоднозначне. Є утопічні картини, але загалом майбутнє не виглядає надто світлим. Переважають апокаліптичні або антиутопічні візії, які наголошують, що не маємо приводів радіти майбутньому, бо життя буде або більш контрольованим, або дуже загрозливим. Як випливає з проаналізованих текстів, техніка забирає значну частину того, що нині є частиною людини, її почуттів, душі.

— Є національні особливості в баченні майбутнього в українських письменників?

— Українські автори творять геополітичну проекцію майбутнього або як перемогу над сусідами, або крізь призму песимізму, стверджуючи, що в України великого майбутнього не буде. Тобто українська література демонструє обидва зразки. Бо у фантастичній літературі менших за кількістю жителів народів є ідеї, що ці народи «переплавляться» в інші народи і що сербів, болгар, чехів не буде. Натомість росіяни, звісно, змальовують імперську картину майбутнього.

— Що чекає в майбутньому на кохання?

— Деякі автори-фантасти описують зустрічі з істотами, які відрізняються від землян, це казкові історії, де фантазія переважає над біологією, і які дуже легко читати. Щодо серйознішої футурологічної фантастики, яка враховує елементи реальних змін, то в таких творах на кохання майбутнього, окрім змін тіла і фізіології, впливає чинник контрольованості. Цікаво, що давніша наукова фантастика героїчно хоче показати, що людська натура переможе всі машини, кнопочки, чіпи тощо, вбудовані у людське тіло. А новіша — більш песимістична.

— Ви оптиміст чи песиміст щодо майбутнього?

— Думаю, треба бути оптимістом. Але потрібно оптимістично впливати на те, що нас очікує. Бо якщо бути оптимістом, які нічого не роблять, а тільки сподіваються, що все само відбуватиметься, то краще бути песимістом. Індустрія працює на прибуток, а праця на прибуток однозначно спрямовує до фармакологічно, нейроконтрольованого впливу на людину.

— Що Вам як читачеві цікавіше — утопії чи апокаліптичні візії? Чи залежить від художнього рівня твору, від фантазії автора?

— Найбільше залежить від фантазії автора, бо яке задоволення може бути від невмілого будування дійсності, у яку ви не повірите? Завжди краще прочитати авторів, які переконливо розповідають про те, що пишуть, хоча там усе вигадано, нехай і на основі чогось можливого. Але не можна читати якусь книгу, окрім розважальної мети, якщо зовсім не вірите, що там збудовано якийсь світ.

— Ваші видання презентують у досить незвичному форматі, як зазвичай представляють художню літературу...

— Я намагаюся писати без навантаження філологічною теорією. Думаю, що тексти можуть читати люди, які не мають спеціальної філологічної підготовки, але які цікавляться самою темою. Те, що допомагає таким книжкам, — зустрічі з людьми, які цікавляться цими темами. Модератор зустрічі перекладач й літературознавець Алла Татаренко вжила слово «есей», і я вважаю його доречним. У моїх статтях є серйозне наукове підґрунтя, а виклад — есеїстичний. Намагаюся писати доступно, бо злякати читача термінологією, яку він не сприйме, — нема сенсу.

— Як оцінюєте рівень української науки, зокрема філологічної?

— Рівень філології в Україні високий, але це непомітно. Збірники і журнали друкують мінімальними тиражами, публікації не приходять до читача поза вузьким колом автури збірників і журналів. Існує академічна спільнота, яка не презентує свого доробку перед широким колом науковців, які могли б бути ним зацікавлені.

— Ви протиставляєте славістичні дослідження глобалізації?

— Не так гостро. Я писав свого часу про те, що в західних країнах частина славістики розвивається тільки в колі англомовних видань. І втрачаючи зв’язок з культурами слов’ян, які вони вивчають, це коло самодостатньої англомовної славістичної літератури може настільки відірватися, що фантазуватимуть собі щось про нас, що з нами не пов’язано.

Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=683