Драматизм і «некомфортність» австрійського кіно
Чотири драми («Малер на канапі», «Фальшивомонетники», «Біла стрічка», «Дихання») й одну комедію («Ненавмисне викрадення Фрау Ельфріди Отт») демонстрували в рамках Тижня австрійського кіно, що відбувався у Львові та низці інших міст завдяки Австрійському культурному форуму й компанії «Артхаус Трафік». У формуванні програми керувалися не стільки часом створення фільмів, аж ніяк не всі з них — прем’єри, скільки художнім рівнем стрічок, підтвердженим нагородами кіноакадемій і кінофестивалів.
До створення трьох фільмів причетний актор і режисер-дебютант Карл Маркович (Зиґмунд Фройд у «Малері на канапі», Соломон Соровіч у «Фальшивомонетниках» і режисер «Дихання»), який узяв участь у відкритті фестивалю в Києві. Сучасне австрійське кіно часто характеризують як «feel bad cinema», як таке, що здобуває успіх і нагороди завдяки своєму смутку й безпросвітності. На думку Карла Марковича, така тенденція пов’язана з тим, що кінематограф його країни просто намагається посісти свою нішу у світовому кінопроцесі, інформує «Артхаусне кіно в Україні»: «У ситуації домінування американських фільмів, з якими годі конкурувати в науковій фантастиці, романтичних комедіях, історичних драмах, ми, австрійці, шукаємо щось особливе. Намагаємося посісти нішу фільмів, які більше ніхто не хоче робити».
Звісно, австрійське кіно охоплює значно ширший спектр настроїв і жанрів, і успішна комедія «Ненавмисне викрадення Фрау Ельфріди Отт» Андреаса Прохазки це підтверджує.
Один із провідних мотивів представлених на фестивалі драм — авторитаризм, зло, жорстокість, терор. Найбільше вражає жорстокість у фільмі — володарі Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю та низки інших нагород «Білій стрічці» Міхаеля Ханеке. Події відбуваються у німецькому протестантському селищі напередодні Першої світової війни, де жорстокість — буденна річ, яку не помічають і не завжди фіксують як зло, зауважуючи аж тоді, коли вона виходить за межі домашньої і звичної. Авторитарний щодо дружини й дітей, хоч і моральний напозір протестантський пастор (епізод із фізичним покаранням дітей, а також його обґрунтування мало б відбити бажання лупцювати дітей у тих, у кого воно було); зовні м’який і добрий лікар, насправді тиран, збоченець і людина, здатна жорстко виявляти свою зневагу до жінки; діти, яких виховують за традиціями й канонами абсолютного послуху в атмосфері тотального страху і які теж виявляють жорстокість. Але більшість мешканців селища це не вражає, їх здатні струсонути хіба що кривавіші драми, зокрема побиття дітей мало не до смерті. Міхаель Ханеке у сповільнених чорно-білих кадрах розповідає цю моторошну з елементами детективу історію, але не дає конкретної відповіді не тільки на питання моральні, екзистенційні, а й не пропонує розв’язки сюжетної колізії. Глядач таки відчуває дискомфорт від того, що не знає достеменно завершення історії, але таке відчуття й спонукає до осмислення.
Зовсім інший за стилістикою й тональністю, з драматизмом не приглушено-буденним, як у «Білій стрічці», а романтично-пристрасним з елементами психоаналізу, з яскравими кольорами і пейзажними панорамами, — історичний фільм Персі Адлона і Фелікс Адлон «Малер на канапі». «Увесь цей Фройд», у всякому разі на спопуляризованому рівні, «працює» на розвиток сюжету: що ми заганяємо у підсвідоме; якою є роль снів; як стомлене обличчя матері може впливати на ставлення до майбутньої дружини тощо.
Відомий композитор Густав Малер звернувся до Зиґмунда Фройда через зраду дружини Альми з молодим архітектором Вальтером Ґропіусом. Коли Фройд запитує в імпульсивного пацієнта, чи відчуває той свою провину, Малер закипає: «Я? Провину? Це ж вона мене зрадила!». Але згодом вина таки вилазить, і пов’язана вона з досить традиційною рисою авторитарних чоловіків, які, як і Густав Малер, забороняють своїм дружинам творчу й іншу самореалізацію, окрім як бути музою для свого геніального чоловіка.
Володар «Оскара» стрічка «Фальшивомонетники» Штефана Рузовіцкі розповідає про реальну історію геніального фальшивомонетника-єврея, який у концтаборі постав перед вибором. Або співпрацювати з нацистами, виготовляючи для них фальшиві долари й англійські фунти і в такий спосіб фінансуючи й Голокост, або відмовитися й одразу загинути. Його образ дуже неоднозначний, чим і зацікавлює. Попри те, що Соровіч погодився співпрацювати, у нього є свій кодекс честі, і він за жодних умов не зрадить союзників, як-от єврея, який саботував випуск долара, по-батьківськи турбується про молодого хлопця-художника. Фільм демонструє неоднозначний вимір людських стосунків у контексті трагедії Голокосту, проблему вибору як таку. Фільм про трагедію, але фінал якого, попри все, має світло наприкінці тунелю.
Стрічка «Дихання» Карла Марковича — лауреат українського кінофестивалю «Молодість». Натуралістична, пряма та відверта оповідь про малолітнього злочинця і нестандартно поданий шлях його усвідомлення важливих речей, взаємини інших із ним та його з іншими, яких один із героїв фільму називає, слідом за філософом, пеклом.
Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1873