Галина Пагутяк: “Людина може перейти з однієї долі до іншої”

Розмова з письменницею Галиною Пагутяк відбулася за горнятком чаю в її квартирі на Сихові (а насправді — у зовсім іншому, не-сихівському світі її королівства), де нині мешкає також п’ятеро котів. Приводом для інтерв’ю насамперед була видана в серії Василя Ґабора «Приватна колекція» (видавництво «Піраміда») книжка Галини Пагутяк «Мій близький і далекий схід». А недавно додалася ще одна вагома нагода для зустрічі: серед 10 українських митців, що їх Шевченківський комітет визначив як лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, є й львів’янка Галина Пагутяк (відзначено її за роман «Слуга з Добромиля»).

Пані Галина, вивчаючи свій родовід, знайшла родинні зв’язки з Владом Цепешем, графом Дракулою. І тепер планує здійснити мандрівку замками Дракули в Румунії, відвідати батьківщину предків.

— «Мій близький і далекий схід» — наразі найгарніша з моїх книжок за оформленням. У дитинстві я страшенно захоплювалася Шумером, Єгиптом, хотіла бути археологом. Мене дуже цікавить ця цивілізація, хоч вона й була тоталітарною. Там дуже високого рівня поезія. Коли читала шумерські гімни, то аж мороз продирав по шкірі... 

— У шумерів була мова чоловіча і мова жіноча...

— Як і в багатьох народів. Упевнена, в слов’ян теж була така мова, і у всіх давніх народів. У китайців досі є. Важливо, що в шумерів жіночу мову зафіксовано в письмових пам’ятках. А це означає, що шумерські жінки теж писали — здебільшого гімни, можливо, навіть поеми.

— Якою була роль жінки в Шумері?

— Про звичайних, сімейних жінок мало що сказано. Наприклад, не написано, якою була дружина Гільгамеша. Дуже поширеним було право першої ночі, тому на такі речі, як адюльтер, уваги не звертали. Думаю, жінка не була настільки принижена, що не мала права ходити по вулицях чи її замикали. Гаремів там не було. А жриці і блудниці були вільними професіями. Оскільки в Шумері було щось на зразок воєнного комунізму, то коли наставав військовий час, блудниці мали готувати їсти, окрім того, ще й надавали відпо­відні послуги безкоштовно.

— Вам важливо, де жити — у місті чи в селі?

— У селі нині важко жити. Нема тієї духовності, яка була раніше, за часів мого дитинства. Ота жорстокість до тварин. Усі розмови — навколо бульби. Колись люди були добрішими. А зараз село просто розпадається. Люди вже не живуть у селі, а приїжджають будуватися. Кожен старається один поперед другого. Найбільше від того страждає молодь. Спивається. Підлітки не мають нічого: інтернету нема, фільмів не крутять. У дитинстві я бігала щонеділі в кіно, квиток коштував 5 копійок. Були фільми, на які не впускали дітей — наприклад, «Вій» я побачила аж у 25 років. Це найгеніальніший фільм з усіх, що я бачила. Він увійшов до 25 найкращих фільмів світу.

— Водночас колись Ви сказали, що Львів Вас убиває, пригнічує...

— Трохи пригнічує. Сихів пригнічує. Коли хочу погуляти, то переходжу через один ліс, другий, і ходжу полем. Сихівський ліс страшенно брудний, щось у ньому є недобре. Не те що там небезпечно, але неприємно. У селах ліси винищено, вирубано. Річка в Урожі геть занечищена. Сміття сиплять, каміння вибирають. Не хочеться мені ні тут жити, ні там — саме через це цивілізаційне сміття. Хотіла б поїхати туди, де нема такого, де люди гуманніші. Колись в Америці побувала в маленькому містечку, де посеред міста живуть бобри, біля дороги — змія, і ніхто не біжить її вбити. Жодної смітинки нема. Моя сестра, що живе під Варшавою, розповідала, що коли там хотіли зрізати кілька дерев, піднявся такий крик, люди кинулися захищати, і не дозволили. Повно качок, фазанів, куріпок бігає, їх годують. Але я нікого не звинувачую, винні не люди, а система, в якій вони звикли жити.

— Коли Ви пишете про «Жорстокість існування», то стверджуєте це як щось безпросвітне?

— Чому безпросвітно, я просто хотіла описати ситуацію. А які виходи з неї — кожен шукає сам. Не планувала нікого страшити. Зараз хочу написати щось подібне, але на теми несправедливості. Ніщо не буває просто так. І я хочу проаналізувати несправедливість, яка є всюди. На різних рівнях. Написати щось проти соціального дарвінізму, з яким усі зараз дуже гарно змирилися і висміюють тих, хто намагається якось себе цьому протиставити й боротися. То жахливіше, ніж будь-який релігійний фанатизм. Бо соціальний дарвінізм — ідеологія, яка проникає у всі сфери життя. І коли проникає в культуру, то особливо страшно. А література ж так і складається з кількох потоків. Одна живе за принципами соціального дарвінізму, а друга... опиняється за бортом... корабля дурнів. А ще інша — служить владі, обслуговує її.

— В «Урізькій готиці» опир мусить змиритися зі своєю долею, узяти свою силу. Людина теж мусить змиритися з долею  чи може її змінити?

— Недавно я почула думку, що в людини не одна доля, а кілька. Те, що називають вибором, то насправді кілька доль. І людина може мати одну долю, а тоді перейти до іншої. І що більше людина розвинута, то більше в неї варіантів у тому житті. Добра доля — то гармонія із Всесвітом. Є такий ефект метелика, коли людина вчинила маленький переступ, і машина починає ламатися і нищити все. Тобто людина сама себе знищує. В оповіданні Рея Бредбері людей відправляли в минуле, де вони полювали на динозаврів. І не можна було сходити з доріжки і щось знищувати. Один чоловік випадково наступив на метелика. Коли повернувся додому, побачив, що в країні абсолютно неграмотний президент, люди здичавіли, хоча покидав цілком цивілізовану країну. Сталося це через те, що він розтоптав метелика — ненароком.

— Яке з мистецтв має найсильніший вплив на Вас? Багато хто називає музику...

— Музика впливає, але це музика внутрішня. Та, яку я чую сама. Класичну музику теж люблю. Але не можу, щоб моя голова була весь час забита музикою. Слухаю її тоді, коли вважаю за потрібне. Можливо, найближчою є фотографія, бо може бути дуже чесною. Фільмів практично не дивлюся. Від чого не годна відмовитися, то від читання. Найсильніше моє враження — Джон Кутзее, південноафриканський письменник, зараз живе в Австралії, кілька років тому отримав Нобелівську премію. Вважаю, що це останній великий письменник цієї цивілізації. За останні півстоліття, напевно. Це справжній письменник. Не Мілорад Павич чи Умберто Еко. То все фальшивка. Коли кричать, що книжка — бестселер, я її не читаю. Свого часу сподобалося кілька книжок Юстейна Гордера. А «Замок у Піренеях» виявився уже слабшим. Гордер повторюється, пише, бо зобов’язаний написати роман. Усі сучасні письменники таким чином злітають з дистанції. А я люблю письменників, які працюють на довгі дистанції. Або рано помирають. Кутзее до кінця життя створюватиме вартісні тексти, бо йому байдуже, чи хтось його читатиме.

— Не відчуваєте потреби відвідувати театри, концерти, виставки?

— Один час ми з дочкою ходили в Оперу. Потім фінансова ситуація не давала змоги. Тепер, думаю, варто відновити. Дуже рідко, раз на рік, можу потрапити на якийсь концерт. Але якщо ходити дуже часто, стирається відчуття. Люблю, щоб довкола мене був якийсь вакуум, простір. Піти на одну виставку, і через місяці два — на іншу. А не бігати по виставках і розповідати, що я була там і отам.

— У 17 років Ви самі поїхали в Одесу...

— Так, втекла з дому, через конфлікт з батьками, які виховували мене дуже авторитарно. І їхній авторитаризм наштовхнувся на мій спротив. Водночас потрібно, щоб був якийсь тиск на людину, щоб вона опір уміла чинити. Я довго не вміла чинити опору батькам. Потім ми помирилися. Але після того вони вже ніколи не вчили мене, як треба жити. То був для них урок — такий, як треба. Якщо дитину привчати бути доброю, зокрема й до тварин, щоб вона не брехала, щоб їй і на думку не спадало казати батькам неправду чи щось приховувати, то все буде добре. А якщо чогось не хоче розповідати, то її справа. Навіщо лізти комусь у душу?

— Ви були лідером у дитинстві?

— Я була лідером, але прихованим. Була дочкою директора школи, а вчительські діти намагалися триматися віддалік, що мене страшенно дратувало, і я підбивала на різні авантюри. Розігрувала сцени, придумувала ігри, інсценізувала казки. А в третьому класі мобілізувала дітей на розкопки. Ми три дні розкопували якийсь мур. Потім їм уже набридло, і вони заховали там нібито скарб. То була для мене така профанація археології, бо я відразу побачила, що то все липа. Але вони хотіли мене потішити. 

— Який період найбільш важливий для формування людини?

— Думаю, 10—11 років — дуже важливий період. Принаймні так було в мене. Почала усвідомлювати себе як особистість. Я завжди любила простір. Після школи завжди кудись ішла — до річки, попід горби. Уроків ніколи не готувала, хіба що вправи з математики, з нею в мене йшло з великим скрипом. Багато читала.

— Зараз почалася хвиля трохи іншого виховання дітей — вільнішого, їм більше дозволяють. Це на краще чи на гірше?

— Залежно від того, куди спрямовано це виховання, куди розширюється світогляд. Чи в той бік, щоб щось побачити, чи в той, щоб перевершити ровесників або зрівнятися з ними. Я ніколи Ладі не казала, що вона найрозумніша, що ми бідні, але горді. Я казала: «Ми бідні, але так завжди не буде. От побачиш, я колись прийду, а в нас у поштовій скриньці — чек на тисячу доларів». І десь через два роки після того знайшла в скриньці лист від Івана Дзюби про те, що Фундація Антоновичів дає мені премію на тисячу доларів. Після того донька мені повірила. Коли в нас чогось нема, я кажу: нічого, все буде. Звісно, нізвідки нічого не береться, треба докласти зусиль, купити лотерейний квиток. Але в те, що думка притягує речі, я вірю однозначно. От у нас лежала жабка, грошовита. Потім я прочитала, що ми з нею неправильно поводилися: її треба погладити, можна потримати у воді, говорити до неї, тримати біля свого робочого місця. І після того, як я її поставила, у мене закінчуються одні гроші, починаються інші. У мене їх багато ніколи нема, але можу заплатити за квартиру і менш-більш жити. Страшенно важко пережила 90-ті роки. Зарплата мізерна. Боргів повно. Тому тепер просто ціную такі речі. Хочу знати, що матиму завтра їсти і чим платити за квартиру. Я досі повністю від того не звільнилася.

Розмовляла Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/galyna_pagulyak.html