Євгенія Гапчинська: "Повернувшись із Індії, слоників не малюватиму"

"Картини у стилі Євгенії Гапчинської. Її ангели з рожевими щоками викликають дитяче захоплення і легку тугу. Тугу за дитинством, віру в чудеса... Але картини Гапчинської коштують тисячі доларів! Ми пропонуємо їхні копії будь-якого розміру й ціни. Копії малюємо без підписів, які є на оригіналі", – на таке промовисте оголошення я натрапила в Інтернеті. Модна й популярна Євгенія Гапчинська (її роботи є в колекціях Лучано Паваротті, Володимира Співакова, Софії Ротару, Андрія Шевченка, Тіни Канделакі, Андрія Малахова, Маші Єфросиніної, Івана Малковича, Марічки Бурмаки...) раніше витрачала зусилля й час і реагувала на порушення своїх авторських прав, нині – перестала. А для тих, кому її роботи подобаються, але хто не має можливості їх купити, а водночас не хоче замовляти "картини в стилі Гапчинської", художниця відкрила три галереї в Україні (Київ, Дніпропетровськ, Харків), одну в Москві, ще одну планує в Астані. А у Львові експозиції творів Євгенії Гапчинської уже вчетверте щороку пропонує галерея "Зелена канапа". На відкритті її "Теплої виставки" чимало львів'ян брали в Євгенії автографи, фотографувалися з нею, дарували виготовлені власноруч сувенірчики.

– Я ніколи не формулюю якоїсь концепції для виставки. Добираю роботи залежно від залу, в якому їх експонуватимуть. Напевно, дуже нетворчий підхід. Але не дотримуюся такого погляду, що от цьому місту, скажімо, підходять саме такі картини. Хоча свого часу саме для Львова, для галереї "Зелена канапа" намалювала роботу "Різдвяний пряник".

– Чи буває, що Ви розчаровані своїми роботами?

– Ні. Бо якщо розчарована, то цієї картини й не буде, навіщо її малювати, якщо заздалегідь вважаєш її поганою. Навіщо в такому разі загалом комусь її показувати чи продовжувати малювати? Не вийшло, то або замалювати, або викинути.

– Ваша донька не малює?

– Ні, вона не малює, і слава Богу. Я не хотіла б, щоб вона була художницею – донькою художниці. Знаю, що говорять про дітей митців. Я вчилася з дітьми наших викладачів, і їх постійно звинувачували в тому, що їм допомагають батьки. Як правило, їх не цінують. Людина дорослішає, а за нею тягнеться цей шлейф. Донька займається дизайном, а якби була графіком чи живописцем, то казали б, що мама доклала руку.

– Вважаєте себе успішною бізнес-леді, сприймаєте цей  аспект своєї особистості?

– Я радше, як каже мій чоловік, бізнес-бейбі. Бізнес-леді передбачає відповідний стиль одягу, поведінки, манеру спілкування. Таку жінку завжди вирізниш серед юрби. Навряд чи я зі своїми чудернацькими прикрасами, шапками, своєю нелюбов'ю до спа-процедур можу відповідати цьому означенню.

– А якщо не враховувати зовнішніх атрибутів, чи близьке Вам бізнес-заняття за суттю?

– Щодо внутрішнього відчуття, то я бізнесмен, а не бізнесвумен. Дію прагматично, коли потрібно ухвалювати рішення: брати когось на роботу чи звільняти, будувати дім чи ні, відкривати чи ні галерею. Прораховую, скільки коштує ремонт, приміщення... 

– Ви про щось мрієте?

– Мрію тільки бути щасливою. У мене немає якихось планів на щастя колись потім. Або такої мрії, що от колись її досягну, і тоді буду щасливою. Я радію щохвилини.

– Маєте якісь сентименти до Львова?

– Солодощі, кава...

– Вам цікаво подорожувати?

– Віднедавна – так. Буквально півроку тому відчула зацікавлення до мандрівок. Щойно повернулася з Індії, куди їздила на семінар з йоги. Відчула, який величезний світ, які різні люди, яке різне все. Тварини, море, небо... Усе невичерпне, від цього іноді голова просто обертом.

– Подорожі не впливають на Вашу творчість?

– Ні, у мене так не виходить. Тобто не означає, що тепер я буду малювати слоників. Їздила в Індію як споглядач, а не у творче відрядження, коли можна нацупити купу ідей, і раптом у мене почався б індійський період творчості. Те, що я малюю, – моє, воно в мене всередині. Я повернулася звідти така сама, як і поїхала. Хіба що трошки щасливіша.

– Щастя – ключове поняття для Вас, саме так Ви назвали свою галерею, а себе – постачальником щастя. Відчуваєте нині потребу шукати щастя, поповнювати його новими враженнями?

– Я нічого нового не відкрию, коли скажу, що людина відчуває себе щасливою настільки, наскільки хоче почуватися щасливою. Я давно зрозуміла, що людина – раб своїх емоцій, а емоції пов’язані з думками людини. Ти вибираєш собі сьогоднішній настрій, як вибираєш зранку плаття. Хочеш ходити занудою – будь ласка. Хочеш щось змінити – скажи нинішньому дню: я сьогодні радісний, я сьогодні інший. Зрештою, я сама не так давно зрозуміла, що ми самі вибираємо собі відчуття щастя.

– Вашим близьким теж вдається це робити?

– Думаю, вони навіть більше це розуміють. Бо я схильна драматизувати ситуацію, керуватися емоціями. Мій чоловік і донька – завжди в хорошому настрої: є такі люди, вони як діти, завжди радісні. Мені для цього довелося постійно над собою працювати, контролювати. Іти до цього. Мені це давалося складніше, але я стала іншою.

Розмовляла Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/gapchunska.html