Марія Маєрчик: «Ми ніколи не виходимо з ритуалів...»

Про матріархат, якого не було, неопатріархат і гендерні ритуали

Цікаве дослідження етнологині, дослідниці історії культури та гендерної проблематики Марії Маєрчик «Ритуал і тіло. Структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу», що побачило світ торік у видавництві «Критика», спонукало до розмови з авторкою про ритуал колись і сьогодні, про його гендерні аспекти та зануреність кожного з нас в обряди.
Водночас розмова заторкує тільки частину розглянутих у монографії питань, адже у книзі подано чимало матеріалу про обряди народження, одруження і смерті в українській культурній традиції та проаналізовано роль центральних персонажів цих обрядів — немовляти і його батьків, нареченої і нареченого, покійниці і покійника, душі й тіла, досліджено одяг як знак (адже «одяг є репрезентантом тіла на рівні культури», «тіла без одягу не було»), залежність одягу від віку і статусу людини.

— Чому ритуали були такими важливими, якою була їхня роль у житті людей?

— Говорити про ритуали суто в минулому часі неможливо, бо ми й тепер оперезані велетенською кількістю символічних умовностей, які організовують, регламентують наше життя, а ця символічна регламентація і є в суті своїй ритуалом, хоч нерідко ці умовності називають тепер іншими словами — етикетом, ввічливою поведінкою, звичкою, традицією, соці¬альним інститутом. Тож ритуали не тільки були, а й досі є важливими.

Для традиційного суспільства те, що відбувалося в ритуалі, і було реальністю. Це парадоксальне, на перший погляд, твердження може видатися зрозумілішим, коли проілюструвати його знайомішими реаліями. Коли чоловік відкриває перед жінкою двері (подає руку, підтримує під лікоть), хіба ми розглядаємо цей ритуальний жест як щось окреме, а життя окремо? Хіба чоловіка вважатимуть «ввічливим» чи «джентльменом» без цього жесту? Тож хіба не ритуальний жест і є самою суттю, самою реальністю? Хіба можлива реальність поза сумою певних символічних дій (а насправді всі дії мають значення, тобто є знаками)? З цього огляду видно, як недоречно може звучати запитання «чому ритуал є таким важливим?». Так і в традиційних давніх спільнотах.

Людину не вважали покій¬ною, доки не здійснювали відповідний ритуал. Без обряду непоховану померлу людину не можна було поминати. А якщо ненароком новонароджена дитина помирала неохрещеною, її не вважали людиною, а бісеням, потерчам, нечистою. Не біологічне народження, а ритуал надавав їй статус людини. Поза ним був хаос, зона потойбічного, небезпечного для замешкуваного, соціального простору. Ритуал був тим, що створювало людину як людину.

— Чи доцільно говорити про гендерну рівність-нерівність у контексті ритуалу?

— Ні, звісно. Ритуали підтримують на структурному й семантичному рівнях досить патріархальні структури. Скажімо, ритуал постійно працює з бінарними опозиціями. Наприклад, відтворює опозицію внутрішній-зовнішній (хата-двір, двір-вулиця, село-поле тощо), верх-низ, чоловік-жінка, сухе-мокре, добре-погане. Ритуал, фактично, і є виокремленням бінарних опозицій; це — дія, акт, який виконують за сюжетом космологічного міфу, що описує постання світу. А постання світу — це вичленення бінарних опозицій з хаосу. Бінарні опозиції — те, що конституює патріархальну картину світу.

У бінарних опозиціях завжди одна частина є добром, інша — злом. Завжди верх пов’язаний із чимось добрим, божественним, креативним, чоловічим, тим, що всіх рятує, а низ — із мокрим, небезпечним, підземним, жіночим, зі зміями, з тим, що чигає, аби напасти на створений космос і поруйнувати його. Тому ритуали не є чимось, у чому відтворено ідею гендерної рівності, уже не кажучи про те, що сама риторика гендерної рівності пізніша, модерна.

Але в ритуалах є одна цікавинка: у деяких моментах логіку бінарних опозицій порушено. Скажімо, креативне начало раптом делеговано жінці, а не чоловікові. Чомусь жіночу тему в ритуалі розвинуто активніше, ніж чоловічу, жінок більше втягнуто у його виконання, ритуал частіше спрямований на жіночу тему, чимало обрядів виконують тільки жінки. Це добре видно в ритуалах родинного циклу, які я аналізувала, а також у календарних і тих, у яких у будь-який спосіб актуалізовано концепт душі, скажімо, в обрядах, пов’язаних із настанням весни, із пам’яттю про предків, годуванням душ, похованням, ворожінням, віщуванням майбутнього…
Виникає семантична колізія, на якій дослідники зосереджували увагу впродовж останніх років. У мене з’явилася гіпотеза, як пояснити цю дивовижу — активне випрацювання теми жінки в ритуалі, активніше залучення її в ритуал і особлива відповідальність жінок за нього. Згідно з моїми припущеннями, ця особливість ритуалу віддзеркалює вірування, в яких жінок пов’язували з уявленнями про душу. Хронологічно ці уявлення дуже архаїчні. Фахівці у сфері палеолітичного мистецтва реконструюють їх для людських спільнот верхнього палеоліту, це десятки тисяч років до нашої ери.

Саме тому, мені видається, жінок активно залучено в ритуали, що оформлюють «переходи» душі.

Це не означає, що реальній жінці дано певні соціальні привілеї чи переваги, що вона домінує в тих культурах, керує, має право особливого рішення. Це лиш означає, що символ, знак жінки був активнішим у ритуальних культурах, бо жінку розглядали як вмістилище душ. Оскільки з неї вилітали, виходили душі, очевидно, що душі мали й залітати в неї (сленгове «залетіти» — завагітніти). Упродовж розвитку культури уявлення про душу, пов’язане з пташкою і з жінкою, було актуальним фактично аж до християнства. Лише християнство трохи змінило уявлення про душі, але не витіснило попередніх народних. Тому в ритуалах, пов’язаних із душею, жінка активніша.

Певна помилка трапляється тоді, коли більшу залученість жінок у ритуал інтерпретують як вияв матріархату (теза про матріархат відома в українській етнології ще з 1890-х років). Вивчення палеолітичної культури за¬свідчило, що жінка не мала жодних привілеїв у доісторичну добу. А символічна активність жінок у ритуалі не є свідченням матріархату.

— У дослідженні Ви аргументуєте, що матріархату насправді не було…

— Ідея матріархату пов’язана з тим, що коли почала розвиватися археологія, серед знайдених фігурок древніх культур (палеоліту, енеоліту, зокрема на території сучасної України) виявили дуже багато жіночих. Тоді й виникла ідея, що патріархат — це тепер, а раніше все було так само, тільки дзеркально — доісторичними спільнотами управляла жінка. І, мовляв, це краще і справедливіше.

Чому ж це краще? Тому, кажуть, що жінка — мати, і вона по-особливому ніжно любила людей, керувала ними справедливо і все було чудово. Навіть на рівні оповіді зрозуміло, що це черговий міф, пошук золотого часу. Ідею матріархату жваво обговорювали на рубежі ХІХ і ХХ століть.

Пізніші дослідження доводили, що матріархат — вигадка. Доісторичне суспільство, палеолітичні спільноти не мали гендерних ієрархій. Це підтверджує структура наскельних зображень, які не пропонують бінарних опозицій, означують різні антропоморфні (у вигляді людини) фігури, але жодним чином не натякають, що між ними є гендерна ієрархія. Тому нема підстав стверджувати, що існував матріархат, тим паче, хибною є ідея, що патріархат — гірше, а матріархат — краще, адже будь-яке домінування передбачає субординованих, виключених, передбачає людей, чий доступ до певних соціальних ресурсів є обмеженим. Деякий час ідея матріархату притихла, і в серйозній науці говорити про матріархат було ніби моветоном. Але після розпаду Радянського Союзу ця теза розквітла з новою силою. Подекуди в Україні (і в українській діаспорі) матріархат почали вважати ознакою суто українською, а отже — знаком, що українці виняткові, винятковіші, ніж інші слов’яни, ніж інші європейські народи. Ідея особливого матріархату в Україні політично небезпечна, вона будує ілюзії.

Ще одна причина, чому матріархат такий популярний, — він дивовижним чином дозволяє «переводити стрілки», вуалювати неопатріархат, появу нових гендерних нерівностей в умовах особливого зубожіння людей, зміцнення влади або перерозподіл основних ресурсів між групами чоловіків. А ідея матріархату дає змогу говорити, що от у нас завжди був матріархат, усі ресурси належали жінкам, тому більше про це не думаймо, все прекрасно. Не треба думати, чому майже всі представники вищих органів влади — чоловіки, а держслужбовиці найнижчого рівня — жінки, чому в країні «вічного матріархату» зарплата жінок на ті прикрі 30 відсотків нижча за чоловічу. Для мене це політичне питання, пов’язане з відповідними маніпуляціями. Цю поширену ідею так само легко подолати, як вона колись з’явилася, досить зробити нормальну систему освіти, яка запропонує виважені й серйозні знання.

— За кордоном ідею матріархату спростовано навіть на рівні масової свідомості?

— Думаю, що закордони є різні. Мабуть, у Польщі не так, як у Канаді. Але мені видається, тема матріархату ніде не є аж так некритично і масово прийнятою, такою емблематичною і з таким присмаком компенсаторності, як тепер серед українців.

— Як співвідносяться ритуали й забобони? Чи можна говорити, що ритуали існують у формі забобонів?

— Це, мабуть, непродуктивна аналогія, хоч, безумовно, забобони — це якісь частинки, репліки якихось давніх вірувань чи ритуальних систем. Слово «забобон» має якесь трохи ніби зневажливе значення. Тож те, що ми відчуваємо забобонами, уже забобонами і є. А те, що є нашими ритуалами, часто не усвідомлюємо як ритуали. Для нас це може бути частиною здорового глузду, очевидністю, об’єктивністю.

— Чи можна вийти за межі ритуалу? Не бути ритуальними? Нехтувати ритуали?

— Ми ніколи не виходимо з ритуалів, просто ритуали змінюються. Яка логіка їх змін — інше, страшенно цікаве і варте уваги питання. Воно простягається значно далі того обширу питань, на які скерована моя книжка. Його вивчають різні фахівці: якщо йдеться про традиційну культуру, то це етнографи, антропологи, якщо ж про модерну культуру, то соціологи, культурологи. Але, звісно, в основі таких досліджень нерідко лежить інтерес до символічних форм культури.

Розмовляла Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1694