“Між двох сил” як між двох зол

На відкриту репетицію вистави «Між двох сил» за Володимиром Винниченком у постановці Володимира Кучинського Львівський театр імені Леся Курбаса запрошує на сцену Львівського муніципального театру. Новий для себе театральний простір (у якому більша сцена і більший глядацький зал) курбасівці заповнили емоційною грою на тлі стримано-геометричного візуального тла (сценічний простір — Володимир Кауфман, художник костюмів — Наталка Шимін).

Тут показують «старе кіно на дві дії з тапером і діалогами». Кіно про вибір у часи неспокою, змін. Між двох сил як між двох зол — ситуація, знайома і письменникові Володимиру Винниченку та героям його драми, і сучасним українцям. «Реформаторство Винниченкових п’єс полягало зокрема в тому, що вони руйнували канони сценічного дійства, які були притаманні українському етнографічно-розважальному театру. На сцену вийшов новий герой — інтелігент початку XX ст., людина, повна протиріч, як і той час, коли вона живе, людина, що живе «між двох сил», але яка намагається за будь-яких обставин бути «чесною зі собою». Саме чесність і перетворює драму «Між двох сил» на трагедію», — ідеться в анотації до спектаклю, який для курбасівців є своєрідним римейком, адже 1990 року в репертуарі театру вперше з’явилася вистава «Між двох сил» у постановці художнього керівника театру Володимира Кучинського. Тепер — змінилися режисерська й візуальна інтерпретації, інші актори, але п’єса знову актуальна — «в час, коли можновладці намагаються перетворити Україну на «дві сили» за принципом «розділяй і володарюй».

Класичний для української історії сюжет, коли рідні брати, батько і син воювали один проти одного, «завжди свої вбивали своїх». Кадри боїв з чорно-білих стрічок як тло. Звуковий ряд — канонада. В унісон зі столярними інструментами одного з героїв. Адже це «старе кіно на дві дії з тапером і діалогами»; таперами (з французької — грюкати, стукати) називали музикантів, які супроводжували спершу танці й бали, згодом — німі фільми, здебільшого на піаніно низької якості, тому грати потрібно було, сильно вдаряючи по клавішах. А діалоги героїв сповнені глибинного психологізму й вибуховості.

«Між двох сил» — постановка, дуже чутлива до політичної ситуації в суспільстві. І те, що ми почули чи прочитали того дня в новинах, може скорегувати нашу реакцію на дійство на сцені. Болісно резонує сказане щиро після «перемоги» устами большевика Грінберга (Олег Цьона) «Гаварітє па-рускі!», «Нє била, нєт і нє будєт!..» (звісно, України), до гіркоти розчулюють слова вільного козака Микити Івановича Сліпченка (Олег Стефан): «Ми з нашою державою не бачилися 300 років...».

...Барви на сцені впродовж вистави тьмяніли, драма — посилювалася. Внутрішня драма Софії Сліпченко (Наталія Пархоменко), яка вірила, що можна поєднати націоналізм і соціалізм, Шевченка й Леніна. Конфлікт «не на життя, а на смерть» Микити Сліпченка з донькою — через національне питання. Ускладнена особистим драма колишнього соціаліста, поета й художника, зятя родини Сліпченків Панаса (одружений із Христею, любить Софію) у виконанні Андрія Козака. Розчарувавшись у соціалізмі, вирішив абстрагуватися від обох таборів і в унісон з канонадою бою грюкає столярними інструментами — доробляє поличку. Та згодом сумління таки приводить Панаса до табору його батька й одного з братів — до вільних козаків.
Тут немає гри, є гірка правда. Немає сліз на сцені, але є в залі. Це справді дивовижно й важливо, що театрові вдалося розчулити — до сліз! — виставою про українське національне.

Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=263