Саулюс Сондецкіс: "Рокери чотири рази викликали на біс музику Баха і Вівальді"
Литовський диригент Саулюс Сондецкіс, що працював з багатьма відомими оркестрами ("Віртуози Москви" Володимира Співакова, офіційний оркестр Ермітажу, Литовський камерний оркестр), любить приїжджати до Львова. Тут у нього багато друзів, і він охоче співпрацює з львівськими музикантами, бере участь у фестивалі музичного мистецтва «Віртуози». Свого часу я поцікавилася міркуваннями пана Сондецкіса про те, чи потребує нині класична музика особливих способів популяризації, як він ставиться до перетворення концертів на шоу. Відповідь, з одного боку, була очікувана. А водночас знаний у світі диригент, навівши приклад з власної творчої біографії, цікаво розставив акценти.
– Мені здається, що нині з музикою, з мистецтвом загалом відбувається приблизно такий процес, як із бальзакывською "шагреневою шкірою" – вона звужується з усіх боків. Мистецтво знищують поголовно. Я особисто не сприймаю, коли класичну музику подають через шоу. У мене багато гріхів, але такого нема. Щоб я зраджував свій жанр? Щоб виходив грати Моцарта чи Вівальді, і ще обов'язково якісь дівчата танцювали? Або розробити якусь систему легкої, розважальної музики? Піраміда ієрархій нині перевернута. Те, що має бути нагорі, – на самому низу. А нагорі – ширпотреб. Адже майданчик там дуже великий, і вміщається багато. Яка нині найзначніша музична подія? Євробачення. Україна ж перемогла один раз. Уявляю собі, що тоді у вас творилося. Хай буде і це, усе потрібно. Але хіба це найбільше досягнення для країни?
Людей потрібно вчити, виховувати, але достойно, треба показувати їм, до яких висот варто прагнути. Але не в такий спосіб, щоб забруднити себе цією недостойною музикою – а раптом мене полюблять.
Однак одного разу я був свідком (і учасником) правильного підходу до популяризації класичної музики. Під час гастролей у Швейцарії 2000 року імпресаріо запитав мене, чи погоджуюся виступити на відкритому майданчику. Чому ні, я виступаю на літніх фестивалях. Тоді він висловив ще кілька незвичних вимог: з мікрофоном, за подвійний гонорар, і тільки година музики. Я, здивований, погодився.
І от ми приїхали. Коли нас привели на обід, я насторожився – надто незвична публіка як на шанувальників камерного оркестру. З'ясувалося, що нас ввели в програму відомого рок-фестивалю. Величезна площа, маса машин, намети. Сцена дуже висока, приблизно два метри. Багато людей, усі кричать... Я обурився: "Не треба мені ваших грошей, куди ви мене притягнули?" Але якось вони мене переконали. Але, думаю, що ж буде?
Виходимо на сцену, граємо концерт Баха. Ніхто не кричав, тільки дехто дотягувався до сцени, але вилізти не намагався ніхто. Тоді виконали "Глорію" Вівальді. Аплодують. Я подумав: треба швидко зі сцени йти, щоб зробити це хоч під якісь оплески, а не під стукіт своїх підборів. Але вони аплодували далі… Я чотири рази виходив на біс! І коли виконував музику, то не кривлявся, нормально диригував, нічого не робив такого, щоб їм сподобатися, щоб стати своїм.
Я абсолютно впевнений, що ми представляємо дуже красиву музику, вона така дохідлива, така зрозуміла. Я не кажу, що треба починати виховувати публіку з музики Шнітке, П'ярта чи навіть Штрауса або Вагнера. Але й літературу, напевно, треба починати не з Достоєвського.
Адже класична музика – Моцарт, Бетховен, Гайдн, Шуберт, Чайковський – така красива. Кому це може не сподобатися?
http://ratusha.lviv.ua/sondeckis.html
Наталя ДУДКО