Володимир Тихий: “На кіно чекає “гаражна” революція”

Троє хлопців у п’ятницю ввечері мають конкретний план кудись іти, натомість цілий вечір (або точніше — 7 хвилин короткометражки «П’ятниця» з циклу «Мудаки. Арабески») лузають насіння. За словами режисера Юлії Шашкової, можна нічого не робити і бути мудаком.

Мовознавець Леся Савицька у «Короткому словнику жарґонної лексики української мови» окреслює слово «мудак» зокрема як вульгаризм, що має два значення: «1) наївна людина; 2) дурна, нікчемна, шкідлива людина». Іздрик у "Воццеку" стверджував, що мудаками є практично всі. А режисер Володимир Тихий, продюсер проекту «Мудаки. Арабески», акцентує, що мудак — людина, яка вперто преться до якоїсь безглуздої мети, виявляє інфантильність, «усе розуміє, усе понімає, але все одно не прінімає. А чому? А тому, що я вас не люблю».

Молоді українські режисери (Володимир Тихий, Віра Яковенко, Іван Тімшин, Юрій Ковальов, Юлія Шашкова, Анатолій Лавренішин, Дмитро Коломойцев, Мирослав Слабошпицький, Роман Бондарчук, Жанна Довгич та Аксиня Куріна) створили жорсткий, а водночас пронизливий соціальний кіноальманах, який окреслюють як умовний «антипод карамельного «Париж, я люблю тебе». «Мудаки. Арабески», що їх презентували у Львівському палаці мистецтв, діагностують таку хворобу сучасного українського суспільства, як соціально-культурний нігілізм. Автори «Мудаків. Арабесок» планують новий кінопроект — «Україна, гуд бай!», про проблеми еміграції.

Короткометражки створювали практично без бюджету — знімали на цифрові носії, актори працювали безкоштовно, а замість знімальних павільйонів просилися у квартири мешканців (але от труну для фільму «Бабуся» люди впускати не хотіли).
За словами Володимира Тихого, ідей для стрічок було дуже багато. І всі вони, зазначу, цікаві (чоловік подавився фісташкою після телесюжету, з якого зрозумів, що труси, в яких він вбраний, пошили в’язні; таксист змушений цілу ніч провести в машині з п’яно-сонною пасажиркою; до пари чіпляється хуліган — тест на поведінку за епізодом із «Рекреацій» Юрія Андруховича...). Однак слабка ланка значної частини фільмів — невиразна акторська гра, неемоційне озвучування та неприродна українська мова. 

Про «Мудаки. Арабески» в контексті сучасного кіновиробництва — у розмові з Володимиром Тихим

— Одна з головних проблем відсутності українського кіно — безініціативність кінематографістів. За багато років вони звикли, що все відбувалося чітко за вказівкою, і це максимально і прибило ініціативність. За 19 років виросло нове покоління, але воно все одно безініціативне. Ми зіткнулися з тим, що є цікаві історії, є люди, які мають за плечима не один рік або й десятки років праці в кліпах, рекламних проектах, телепроектах. Однак вони не готові повністю самим відповідати за те, що роблять, а не виправдовуватися: мовляв, продюсер висунув умову, щоб залучити конкретну акторку. У «Мудаках. Арабесках» так уже не вдасться, і зробити абсолютно самостійний крок не всі змогли.

— Чи уклали Ви умовну класифікацію мудаків на основі альманаху?

— Радше можна говорити про класифікацію обставин, які змушують чинити по-мудацьки. На жаль, у нас цих ситуацій дуже багато. Щоразу, виходячи на вулицю чи навіть сидячи перед телевізором, кожен може опинитися в неоднозначній ситуації.

— Чому Вам було принципово створити саме соціальний проект?

— Важливі для суспільства речі декларативно існують у форматі наукових статей, публіцистики, але їх нема у категорії образу, від якого люди могли б відштовхнутися й почати щось робити. Ці речі треба візуалізувати. І кіно для цього — найкраще, воно максимально демократичне, зрозуміле. Років 5 тому для кінозйомок потрібні були великі кошти, а нині ситуація змінилася, якщо, звісно, розумно ставитися до процесу і висувати реальні вимоги. Чому соціальний — бо розраховано на сучасного глядача, з чим він живе, стикається. Те, що справді наше. Ми розповідаємо про Україну — не як про переможця у Другій світовій війні, не про славні традиції козаччини, про це розкажуть і без нас. А така ніша — сучасний фільм, який чесно розповідає про реалії життя, — наразі не заповнена.

— Що особисто Вам цікаво знімати?

— Я знімав би, чесно кажучи, багатобюджетні казки для дорослих. Як-от «Русалочка», яку зняв наприкінці 90-х, — історія про одинака, який живе в забитому українському селі, іде рибалити і серед зими витягує замерзлу дівчину-русалку. У них починається особисте життя. Але вона з хвостом, і це життя іде абсолютно шкереберть. Коли врешті-решт теплішає, він своїх дітей — пуголовків і русалку викидає назад у ставок. Вирішив, що краще бути самому. Така іронічна мелодрама, абсолютно постмодерна казка, побудована на українському поетичному кінематографі. Стрічка була суперхітом у прокаті, отримала купу призів. Але в той час якесь кіно нікому не було цікаво...

— З чим це було пов’язано?

— У 90-ті роки у світі відбувався процес десакралізації кіно. Кіно втратило функцію виразника духу, і вже її не поверне. Кіно дуже важливе, але тепер не має містичного нашарування. Нині якісь містичні речі покладають на ґуґл, скажімо. Натомість у нас процес відбувався інакше, але паралельно з цими світовими тенденціями. Якщо там кіно стало дуже поширеним, то у нас сформувалася абсолютна пустка. Тепер ми це розуміємо, бо кожен може знімати фотоапаратом. У них уже тоді не було тієї дистанції, Ларс фон Трієр брав якусь хоум-камерку і знімав на неї кіно. Декларуючи, що горшки не тільки боги можуть випалювати. А в нас у цей час померло все, що було. Карликоподібні радянські кіностудійки доживали свої останні дні.

— Яким бачите кіно майбутнього?

— З одного боку, кіно позбувається пророцьких рис, які йому нав’язували, а з іншого — отримує якусь свободу дії. Як свого часу відбулася рок-революція в музиці, коли молоді виконавці здобули абсолютну свободу: кожен міг узяти в руки електрогітару і щось зіграти в підвалі. І вони не просто грали, а розповідали свою історію, враження, емоцію про життя. Так само зараз відбудеться, мені здається, певна «гаражна» революція в кіно. Уже не оцінюватимуть художні якості історії, а вона безпосередньо торкатиметься того, що хвилює спільноту, об’єднує, з ними напряму розмовлятиме — з молоддю, інтелігенцією, робітниками... чи народними депутатами.

Фото mudaky-kino.com.ua і life.pravda.com.ua

Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=638