Юрій Андрухович: “Україні вказали на її місце”

Юрій Андрухович у березні відсвяткував 50-річчя, а в квітні разом з польським гуртом «Karbido» вирушає в концертний тур 6 містами України для підтримки нового альбому «Цинамон». Про Україну і щастя, про поезію і прозу, про алкоголь і ностальгію — у розмові з поетом, ім’я якого асоціюється з молодістю і Львовом. 
— Яким буде Львів у книзі «111 міст», яку Ви зараз пишете?
— Це, напевно, буде один з найостанніших за часом написання шматків цієї книжки, бо розглядаю Львів як най-найцентральніше серед цих 111 міст. Це було, є і залишається місто номер один для мене (у цій книжці я загалом не торкаюся свого рідного Івано-Франківська). І ще тільки збираю сили, щоб про нього писати. Моя проблема передусім у тому, що про Львів я вже страшенно багато написав. І мені в жодний спосіб не хочеться повторитися, але оскільки це майже неминуче, то принаймні повторитися в якійсь іншій якості.
— Складається враження, що процес написання саме цієї книжки для Вас особливий...
— Так, це якийсь унікальний випадок, коли в процесі написання я так багато розповідаю про книжку, що це навіть наче важливіше, ніж готова книжка. Може, так воно і складеться?
— У Вашому вірші фігурує знакова для української літератури цифра «47» (зокрема як вік смерті Тараса Шевченка): «За третім разом він вимовляє своє «сором сім». Ах, яка полегкість! Цілих сімнадцять років! Яка просторість! Яка прозорість на обріях!». З цим пов’язана якась містична історія?
— Зараз уже можна сказати, що містичності не було жодної, воно так виглядало на той момент. У цьому вірші ситуація досить прозоро змальована, це суто чоловіча пиятика. Тобто могло бути і таке собі видурювання, тому саме неоднозначність ситуації створила для мене можливість написати цей вірш. Бо якби все було дуже серйозно, містично й однозначно, я б про таке мовчав, а тут було ніби спрофановане, що можна було на цю тему і пожартувати.
— Коли Вам було 43 роки, Ви сказали, що в цей період Ви набагато щасливіший і «повноцінніший», ніж кілька років тому. Це відчуття щастя, наповненості, «повноцінності» збільшується, посилюється?
— Воно загалом би посилювалося і збільшувалося, але моєю постійною проблемою є моя країна, наша з вами країна. І це така біда... Бо у всьому решта, що залежить тільки від мене, там усе, на щастя, складається чудово. А де стосується нашого спільного, цієї країни, її влади, зокрема сьогодні, — там суцільна катастрофа і нещастя. І от укотре це підтвердилося. Тобто це щось таке, що заважає відчувати справжню повноту. Коли я відзначав 45-річчя, на початку 2005-го, після революції, мені здалося, що цей компонент додався, я подумав, що відтепер усе в цілковитій гармонії. А зараз... Жодної світлої перспективи не бачу.
— Нинішній Президент не має шансів Вас здивувати?
— Уся річ у тому, що навіть у негативному розумінні він мене здивувати не може. А те, що не здивує в позитивному, — однозначно. Нам треба позбуватися ілюзій, що його можна обробити, що з ним можна якось співпрацювати і так далі. Я думаю, ні. І що швидше ми цієї наївності позбудемося, то, може, швидше зможемо повалити це і змінити ситуацію.
— Чи можуть статися речі якщо не незворотні, то принаймні ті, які надто глибоко вплинуть на ситуацію?
— Так, буде набагато складніше. З’ясувалося, що ми опинилися в ситуації, значно гіршій від 90-х років. І це усвідомлення приходитиме поступово, але з цією поступовістю буде очевидно, що ми запізнюємося з нашими реакціями. Ну що зробиш? Значить, треба перебудовуватися в очікуванні відвертих політичних проколів, а вони їх, на мій погляд, не допустять, поки що не допускають.
— Тобто можна казати, що буде гірше, ніж за Кучми?
— Так, звісно. Це однозначно вимальовується. Кучма все-таки почав грати з певного моменту роль незалежного, самостійного політика. А тут, на жаль, ще й такий антиукраїнський за характером склад цієї влади. Крім того, в них примітивніше розуміння держави, державності. Я назвав би все те, чим займається теперішня влада, демонтажем державного суверенітету.
— Яке у Вас було відчуття, коли дізналися про резолюцію Європарламенту про Бандеру?
— Резолюція не про Бандеру, там тільки один пункт про Бандеру. Але відчуття, звісно, обурення, я й досі його не позбувся. Через кілька днів написав до знайомої євродепутатки, яка брала участь у цьому голосуванні, і поставив їй запитання: як загалом дійшло до того, як цей пункт опинився там? Адже він абсолютно випирає з резолюції, яка наповнена обтічними загальними фразами, а тут раптом один надзвичайно конкретний пункт, з іменем, прізвищем... Я донині не маю від неї відповіді. Через деякий час написав їй, що відсутність відповіді — також відповідь, що я все зрозумів. Звісно, це ляпас і свідчення того, що між Євросоюзом і Росією досягнуто домовленості щодо нас, і нам просто вказали на наше місце.
— У недавньому інтерв’ю Ви розповіли, що ранні прозові Ваші твори тепер Вам менше подобаються...
— Це моя нормальна психологічна реакція на те, коли мені кажуть, що а ось люди стверджують, що ваша рання проза краща від нової. Ну то я захищаюся і кажу: а в ранній мені те і те не подобається. Але не кажу, що загалом відмовляюся і заперечую, закреслюю.
— А рання поезія...
— Так чи інакше, виступаючи, повертаюся до цих віршів, читаю їх уголос, особливо ті, які виникали в період «Бу-Ба-Бу». Це щось таке, що залишилося у своєму часі. Але коли їх виконувати сьогодні на публіці чи вголос, вони все одно подобаються. І щоразу живуть новим життям.
— У «Таємниці» зазначаєте, що страшенно любите собак. Якщо відштовхуватися від того, що коти прив’язуються до місця, а собаки — до людей, то Ви радше кіт чи собака?
— Якщо є тільки ці два варіанти, то я, напевно, собака. Бо якщо й прив’язаний до місця, то в дуже дивний спосіб, бо дуже часто це місце покидаю, намагаюся довго на ньому не засиджуватися. І в цьому сенсі я точно не кіт.
— Якими є Ваші кулінарні уподобання? Часто згадуєте екзотичні фрукти, страви...
— Це через досить тривалий період перебування за кордоном. Завжди цікаво спізнати щось таке, чого в наших умовах немає. Якщо живу в Берліні, наприклад, то обов’язково намагаюся спробувати зразки різних кулінарних традицій. Але якихось окремих преференцій немає, щоб суто китайська чи мексиканська кухня. Просто бажання урізноманітнити. Але сам не готую нічого.
— Чи змінилися Ваші алкогольні смаки?
— Якби в нас була нормальна країна, то в ідеалі я пив би червоні сухі вина. Але в нас із цим складно, бо якісні червоні вина в нас невиправдано дорогі. В Україні важко іти за власним вибором, доводиться пити все те, що інші п’ють. Я вважаю, що в нас досягнуто непоганого рівня коньяків місцевих. Але не можна весь час лише коньяки пити, це теж не зовсім правильний вибір був би.
— За чимось ностальгуєте?
— Звичайно. Первинно це слово означає тугу саме за батьківщиною. У мене, як я вже казав, батьківщина — суцільна травма. І якщо я ностальгую, то хіба за тією, якою б вона могла бути, якою мені уявляється, але якою вона, на жаль, ніколи не стане. У всякому разі, у моєму житті. Мені вже трохи забагато років, щоб вірити в її зміну. Доведеться якось уже жити з такою, якою вона є.
Розмовляла Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=64
 

Фото з сайту http://photo.i.ua