Заборонене мистецтво: свобода страху

У Львові зняли зі стін картини, автор яких через зіставлення символічного зображення Шевченка з двома кенгуру висловив протест проти численних штампів Кобзаря

Львів укотре, і цього разу досить гучно, здобув «славу» міста, в якому забороняють і цензурують мистецтво. У серії робіт, створених у індивідуальній авторській манері — поєднувати знані символи-штампи, образи-особистості з алогічними сюрреалістичними об’єктами (Сталіна — з панком, Ван Гога — з качками, козака Мамая — з куркою) є три полотна, на яких — і наш Кобзар. На жаль, з-поміж багатьох робіт львівська спільнота зосередилася саме на них. Таке символічне зображення образу Тараса Шевченка на виставці робіт молодого художника Станіслава Сілантьєва «Agricultura» не сприйняли керівництво Львівської обласної організації Спілки художників України, частково львівські художники, мистецтвознавці, чиновники, депутати. Експозицію відкрили 10 жовтня у Львівському палаці мистецтв, а вже невдовзі роботи не висіли на стінах палацу, а стояли при його стінах. Рішення про саме таку оригінальну форму презентації мистецтва ухвалив тимчасовий виконувач обов’язків Львівського палацу мистецтв Юрій Гнатковський після того, як, за його словами, на нього чинили тиск окремі депутати Львівської обласної ради. Під час публічної дискусії, що відбулася 17 жовтня в Палаці мистецтв, пан Юрій зазначив, що депутат облради, голова постійної комісії з питань культури, історико-культурної спадщини, духовного відродження та ЗМІ Львівської обласної ради Орест Шейка в розмові з ним сказав, що після цієї виставки зробить усе можливе, щоб Юрій Гнатковський надалі не очолював Палацу мистецтв. Орест Шейка, зі свого боку, зазначив, що після негативних відгуків про експоновані роботи він разом із заступником міського голови Василем Косівим і начальником головного управління з питань внутрішньої політики, преси та інформації облдержадміністрації Ігорем Держком відвідав виставку і висловив своє категоричне несприйняття робіт Станіслава Сілантьєва, однак водночас стверджував, що виставку в жодному разі не потрібно знімати.

Ініціатива зняти роботи належить Юрію Гнатковському: «Я знайшов етичний вихід із ситуації: зняти роботи і поставити їх при стіні. Щоб ті, хто хотів з ними ознайомитися, мали таку змогу, з іншого боку, й ті, хто вважає їх недостойними висіти на стіні палацу, теж мали би сатисфакцію».

В особі виконувача обов’язків директора закладу Юрія Гнатковського і мистецтвознавця та куратора виставки Наталі Космолінської Палац мистецтв скликав публічну дискусію для обговорення двох питань, зокрема, чи має право сучасне українське мистецтво працювати з образом національного героя, духовного батька українського народу Т. Г. Шевченка; чи має право Львівський палац мистецтв як комунальний заклад культури виставляти дискусійне мистецтво, якщо воно стосується образу Т. Г. Шевченка? Заклик захистити свободу мистецтва спрацював — зібралася значна кількість митців, мистецтвознавців, інтелектуалів і, як зазначив голова Асоціації галерей і музеїв Західного регіону Зеновій Мазурик, ми переконалися, що у Львові є кому захистити мистецтво (галерист Павло Гудімов навіть приїхав із цієї нагоди з Києва). 

Наталія Космолінська на початку дискусії зазначала: «Я аж ніяк не є скандальною журналісткою, за 15 років не організувала жодного скандалу. Відтак можу лише сподіватися, що ви мені повірите. Хочу також додати, що в Палаці мистецтв я заробляю 500 гривень, щоб ніхто раптом не подумав, що в мене є якийсь комерційний інтерес…».

Запрошуючи на диспут, прес-служба Палацу мистецтв оприлюднила інформацію, у якій, зокрема, зазначено: «Те, що в декількох творах виставки автор використав символічне зображення Тараса Григоровича Шевченка, викликало бурхливе обурення голови Львівського відділення Національної спілки художників України Олега Микити та частини публіки, яка прийшла наступного дня на відкриття виставки викладачів Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша (до 135-річчя закладу відкритої у сусідньому залі). Основні вимоги: негайно закрити «блюзнірську виставку», заборонити надалі Львівському палацу мистецтв виставляти дискусійне мистецтво, створити при Львівському палаці мистецтв орган цензури на кшталт виставкому, який відповідатиме за відбір творів мистецтва, запропонованих до огляду».

Під час дискусії чимало її учасників були заскочені тим, що виставку, виявляється, ніхто не наказував знімати. Як зазначив із цього приводу Станіслав Сілантьєв, йому байдуже, хто саме вирішив зняти її зі стін — депутати, чиновники чи директор палацу, результат для художника той самий. Мистецтвознавець Наталя Космолінська повідомила, що вирішили зіграти на випередження, адже офіційної заборони могло б і не надійти, натомість погрозу звільнити цілком могли б реалізувати. Орест Шейка уточнив: «Юрій Гнатковський звернувся до мене і сказав, що хоче, аби з нього зняли відповідальність за якість виставок. Я відповів, що в такому разі в нього треба забрати всі функції з керівництва палацом мистецтв. На експозицію я прийшов тому, що було питання, потрібно було вирішити, що з нею робити далі. Спілка художників не сприйняла виставки, голова обласної організації спілки акцентував увагу на несмаку й «бєспрєдєлі» експонованих робіт». Зазначимо, що керівники Львівської обласної організації Спілки художників, які одними із перших засудили виставку, на дискусію не прийшли. 

Загалом не надто весело (хоча така ситуація й додає драйву, за словами Павла Гудімова), що у Львові розмірковують над тим, чи має право художник використати символічне зображення Тараса Шевченка, щоб висловити своє ставлення до перетворення образу великого поета на штамп (після розголосу відвідувачі виставки запитували: «Де тут у вас Шевченко з рогом і між двома кенгуру?»). А також чи має право установа, яку фінансують із бюджету, а отже, за кошти платників податків, експонувати ці твори.

Один із аргументів, зокрема й тих, що їх висловлював метр львівського живопису Любомир Медвідь, такий: ці роботи можна презентувати в приватній галереї, але не в офіційній виставковій залі області. «Не про те треба говорити, знімати чи не знімати виставку, а про те, чому трапилося так, що ця виставка опинилася на тих стінах? Я думаю, ви зі мною погодитеся, що продукція такого низького художнього рівня не повинна була висіти на стінах міського державного закладу. У якійсь приватній галереї це ще могло би бути. Ми мали б обговорювати, чи варто при Палаці мистецтв створити орган на кшталт художньої ради. Не може одна людина брати на себе відповідальність за експонування виставки, навіть якщо це пані Наталя Космолінська. Пані Наталя навіть за своїх найкращих намірів може помилятися», — емоційно висловлювався Любомир Медвідь, чиєї позиції значна частина не сприйняла. Директор Музею ідей Олесь Дзиндра зокрема так відреагував на ці слова: «Якби була якась наглядова рада, коли ти малював образи в церкві Святого Юра, тобі не дозволили б їх намалювати. Кожен митець має сам відповідати за свої твори, а за виставку – досвідчений куратор».

Влада чомусь вважає, що ця зала належить їй. І з якогось дива переконана, що директора мають призначати саме депутати, дивується Зеновій Мазурик, а не культурно-мистецьке середовище. Так само як переконана, що газети, які виходять за кошти платників податків (відповідно, їх фінансують із бюджету), мають цю владу хвалити (?!).

Як слушно закидає мистецтвознавець Богдан Шумилович: «Для вас є Палац мистецтв, а для мене що?». «Не в усьому мені подобається Палац мистецтв, яким він є», — стверджує представник влади Орест Шейка. А тимчасовий виконувач обов’язків директора Юрій Гнатковський, прагнучи зняти зі себе відповідальність за мистецький рівень виставок, не проти створення в закладі органу, який вирішував би, які виставки експонувати, які — ні. А здавалося, що слова Зеновія Мазурика мистецьке середовище мало б сприймати як аксіому: «Чим мистецтво відрізняється від немистецтва? Тим, що ніхто, ні політична, ні ідеологічна, релігійна, ні жодна інша системи не мають обмежувати його. Тільки тоді є гарантія свободи мистецтва. І це засадничо». У своїй статті Зеновій Мазурик цитує також Івана Дзюбу з його «Шевченкофобії в сучасній Україні»: «…хочу назвати ще одну і немалозначущу причину (а в деяких випадках і вирішальну) чи принаймні обставину, яка її (шевченкофобію) стимулює. Це — варварські форми ідолопоклонства, яким частина нашої патріотичної публіки карала і карає великого поета».

Формулювання «посягнули на святе» звичне для Львова. Як зазначив Юрій Бойко, про існування деяких музичних колективів він дізнається саме тоді, коли збирається черговий «мітинг» проти їхнього виступу. Адже ніхто б і не думав здіймати бучу навколо тих самих робіт Станіслава Сілантьєва, якби там не було образу стражденного Тараса. Так само ніхто з тих, хто закидає роботам низький мистецький рівень (хай і небезпідставно) не протестують проти низького мистецького рівня робіт, що висять у той самий час у сусідній залі. Просто там не «посягали на святе».

Павло Гудімов, аналізуючи мистецьку та навколомистецьку ситуацію в нашому місті, стверджує: «У Львові всі варяться в одному котлі. У кожного — свої проблеми. Але не дають працювати, є монополія на презентації. Ідеться не лише про конфлікт поколінь. Ніхто й не хоче, щоб Любомир Медвідь розумів, що відбувається в сучасному мистецтві. Але Палац мистецтв — певна надія. Для таких художників, як Стас, таких кураторів, як я. А ситуація, що склалася, погана з того погляду, що той тиск породжує самоцензуру, автоматично люди почнуть казати: а ти не думаєш, що цю роботу краще прибрати, а цю тему краще не чіпати; це — для державного, а це — для приватного; а тут люди можуть тебе не так зрозуміти. Така-от факін-дипломатія впливає на те, що ми втрачаємо нашу молодь. Я хотів би, щоб у Львові відбувався якийсь рух. Львів не має презентувати лише себе. Галичина закрита. Коли ми організовуємо якусь виставку у Львові, то чую: не зрозуміють. Як? Ви залякані!».

Про страх говорив і Олесь Дзиндра: «Усі бояться. Я боюся, Орест Шейка боїться, Юрій Гнатковський боїться. Але це добре, бо ми не боїмося обкому, а боїмося громадського осуду. І ви, і ми є слабкими, і кожен має право на слабкість і маємо право на помилки. Але між нами є різниця — вони є представниками влади, і вони того добровільно хотіли…».

Дивує також риторика, якою послуговуються ті, хто вважає себе захисником Шевченка перед його паплюжниками. Скажімо, художник і колекціонер Тарас Лозинський вважає нормальним запитувати в Павла Гудімова: «А у вас є мистецька освіта? А ви можете назвати 20 художників XX століття?».

Звісно, присутні на дискусії не могли не відчути себе трохи обдуреними, коли зрозуміли, що їх запросили на акцію із захисту мистецтва, а натомість почали вирішувати інші проблеми. «Мені здається, що в Палаці мистецтв і навколо Палацу мистецтв більше політики, ніж мистецтва. І напевно, це є причиною того, що сталося. Є проблема самого Палацу мистецтв. Адже обласна рада продала його частину під ресторан, і не вдалося зберегти цілісний майновий комплекс», — акцентував Зеновій Мазурик. Львівська обласна рада минулої каденції змінила статус Палацу мистецтв з установи культури на комунальне підприємство. На думку керівника закладу Юрія Гнатковського, це перший крок до визнання його банкрутом. «За часів попереднього директора було закрите акціонерне товариство «Палац мистецтв». Є люди, які хочуть повернути у палаці свої позиції», — підкреслив Юрій Бойко.

Проблема Палацу мистецтв існує, але вона значно ширша, ніж статус тимчасового виконувача обов’язків директора в Юрія Гнатковського та його звернення до влади або укласти з ним контракт, або звільнити, а не тримати в невизначеному стані. І вже тим паче дивною є спроба легітимізувати себе як директора через піар-технології, спробувавши заручитися підтримкою своєї кандидатури під час дискусії, тема якої — захист права мистецтва на свободу вислову. Тому закономірною була репліка директора «Дзиґи» Маркіяна Іващишина: «Я відчуваю, що мене тут зараз будуть використовувати», після чого диспут було завершено. 

Публічна дискусія збурила львівське середовище, про неї досі обмінюються враженнями ті, хто був, і розповідають тим, хто не був. Хтось каже, що було весело, хтось — що навпаки, сумно, адже непримиренні позиції шанованих особистостей ведуть до розсварення мистецького й навколомистецького середовища. Крім того, чи матиме якісь реальні наслідки ця дискусія? Чи щось у нас зміниться? Досвід засвідчує, що, мабуть, ні. Хоча надія є завжди…

І хто все-таки заборонив у Львові мистецтво? Чи не ми самі, обираючи владу, яка вважає, що заклад культури або загалом не потрібен, або чиновники самі мають вирішувати, яке мистецтво в ньому експонувати?

P.S. Нез’ясованим  є й питання про те, як би поставився до такого зображення сам Шевченко… Можливо, як художник, який не визнавав кліше, й у цьому також випередив свій час, був би щиро втішений такою несподіваною інтерпретацією свого знаного образу. Зрештою, основне в цьому інше: кожен має право на Власне сприйняття мистецтва.  

Коментарі

Влодко Кауфман, арт-директор «Дзиґи»: «Не йдеться про мистецький рівень, про якість художника. Я прийшов, бо довідався, що хтось комусь щось заборонив і наказав знімати. Тут є дорослі художники, сформовані, і в кожного радикально різні погляди на мистецтво. І я не вважаю за доцільне з кимось сперечатися про якість мистецтва. Кожен має право прийти і сказати, що йому це радикально не подобається. Але виставка мала висіти до кінця. Бо якщо я організовую в себе в галереї виставку, то вислуховую такі речі, що мене можна розстріляти, закопати, ще раз відкопати і ще раз розстріляти і закопати. Але я це роблю, беру на себе відповідальність, бо вважаю, що таке мистецтво має право на існування. І людина, яка організовує виставку, за це відповідальна, а якщо хтось їй каже, що її треба поламати, скинути, розбити, то вона не має на це зважати, якщо офіційно її ніхто не забороняв…».

Орест Голубець, мистецтвознавець: «Хотів би привітати автора, але не з виставкою, а з тим, що він усіх нас сьогодні зібрав. Не пам’ятаю за останні 10 років, щоб таке знакове товариство зібралося. Якби таке товариство збиралося, я би провокативні виставки організовував щомісяця. У цілому світі давно прийнято формулу: кожен може бути художником, усе може бути мистецтвом. Немає критика, немає теоретика, немає історика мистецтва, який сьогодні може тикнути пальцем і сказати: це — мистецтво, це — немистецтво. Ми живемо у зовсім іншому теоретичному просторі».

...не вміли подати

Виставка від самого початку була насамперед явищем соціальним: про її мистецький рівень можна, звісно, сперечатися, але не можна заперечити, що художник висловив дуже актуальні для нашого суспільства проблеми, і те, наскільки він вдало та влучно їх відчув і підкреслив, підтверджує й весь навколовиставковий переполох (або ж дискурс). Автора можна привітати також із тим, що його опоненти спіймалися на гачки, які він їм розставив. Реакція підтверджує концепцію автора. Водночас експозиція потребувала відповідного представлення, підведення відвідувачів до її сприйняття, зазначив Зеновій Мазурик.
«Полотна Сілантьєва, створені в нарочито мультиплікаційній манері, яку автор визначає як «концептуальний примітив», — препарація масової свідомості на базові елементи: історичні та політичні стереотипи, архетипні культурні образи, ідеологічні кліше. Дослідження примітивізованого обивательського всесвіту, в якому історичні постаті зливаються з поп-ідолами, політичні події карнавалізуються, а сакральні й фалічні мають однакову цінність, здійснюється засобами обивательської «красивості»: кіч підноситься до рівня світоглядної системи. Кричуща строкатість кольорів, нав’язлива плакатність образів, шизофренічне поєднання непоєднуваних знаків рівною мірою символізують примітивний художній смак і стихійний консюмеристський утилітаризм обивателя», — пояснює концепцію виставки мистецтвознавець Іван Козленко. 
Натомість мистецтвознавець Роман Яців подав таку оцінку роботам молодого митця: «Виставка С. Сілантьєва є однією зі спроб означення стану суспільної свідомості, в якій відсутня ієрархія морально-етичних норм, що, у свою чергу, є живильним середовищем для деструкції і цинізму. Молодий автор у доволі примітивний, запозичений від кількох сучасних авторів, спосіб, послуговуючись стилістикою неопримітивізму, поглумився над культурними символами українського етносу». І далі: «Окреме питання стоїть щодо безпринципності або некомпетентності тих осіб, які рекомендували або підтримали цей виставковий проект для показу у Львівському палаці мистецтв у форматі авторської виставки…». 

Наталя Дудко, http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=1455