Найбільша мрія і найсильніша пристрасть Володимира Патика

Жити для нього означає малювати, а малювати – означає жити. Малярство – його найбільша мрія і найсильніша пристрасть. А свої виступи художник Володимир Патик зазвичай починає словами: "Я щаслива людина". Його дружина Романа у відповідь каже: "Якби не Володимир Патик, я не прожила б так цікаво. Я щаслива, що завдяки йому пізнала стількох чудових людей". 

Віднедавна Володимир Патик, народний художник України, лауреат Шевченківської премії, почесний громадянин Львова, а також той, кого називають візитівкою галицької школи живопису, класиком і творцем історії мистецтва – ще й, згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка, володар ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Нині 83-річний художник малює практично щодня, і саме за мольбертом пан Володимир зустрів мене недільного дня, коли я напросилася до подружжя Патиків у гості. Малює з тих багатьох ескізів, що їх він робив під час численних мандрівок і пленерів. Малює краєвиди з вікна – різної пори року і часу дня. Малює живі квіти, які йому купує дружина, яблука, які пані Романа, захоплена їхньою незвичною красою, приносить додому. Малює яблуні їхнього саду на дачі або прадавній історичний дуб у рідному селі...

Пейзаж буряком

У дитинстві він сказав мамі, що буде художником. Виростаючи в працьовитій селянській сім'ї, не хотів брати до рук сільськогосподарських інструментів. Єдине, від чого не міг відмовитися, – пасти гусей. А студентом йому довірили навіть корів. "Невибагливий у побуті, абсолютно не переймався господарськими клопотами. Його ніколи не цікавило, де я з дітьми буваю, що готую на обід. Тільки єдине мене просив: коли будеш робити ремонт, скажи, щоб я виїхав на той час із хати. Тепер його теж не обходить, чи є картопля на зиму, чому тече кран", – розповідає Романа Патик.

Перший малюнок Володимира Патика – пейзаж на помальованій на біло стіні батьківської хати. У великодню суботу мама пішла до церкви святити паску. Малий Влодко заліз у пивницю, настругав бурячків, які й навесні були соковитими. І огризками тих буряків намалював пейзаж на зовнішній стіні хати. Мама прийшла, вжахнулася, взяла патик і пішла шукати Влодка, щоб відлупцювати. Він так злякався, що прийшов до хати аж уночі – усі вже спали.

Коли у 14 років на даху вагона приїхав з дому (народився в селі Чорний Острів на Львівщині) до Львова вступати у художньо-промислову школу (нині -Львівський коледж декоративно-ужиткового мистецтва ім. І. Труша), узяв зі собою рисунок, на якому зображено комору з батьківського двору. Ця робота дивом збереглася, попри те, що художник мешкав у різних квартирах, гуртожитках. 

Учитель і друг Роман Сельський 

Один із учителів Володимира Патика під час навчання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (нині – Львівська національна академія мистецтв) – Роман Сельський, відомий художник, знакова постать львівського малярського середовища XX століття.

– Зі Сельським ми були в товариських стосунках. Свій перший альбом він підписав мені так: "Дорогому вірному приятелю Влодкови". Це дорога для мене річ, бо то не є жодна фальшивка. Адже нині є ті, що дуже "малюють" себе учнями Сельського, а насправді... Були такі, що нарікали, начебто нічого в Сельського не навчився (адже він не був у пошані за радянської влади), а тепер кажуть протилежне.

Роман Сельський мав добру школу. Коли ми, студенти, малювали, пропонував одному з нас оцінити роботи інших. Бо хотів побачити, хто як сприймає мистецтво. Був високого класу педагогом. У мене залишилися про нього найкращі спомини і подяка, що я його учень.

У першу повоєнну подорож у Карпати я поїхав саме з Романом Сельським (згодом до нас приєдналася його дружина Маргіт). Ми винайняли дві кімнати в однієї гуцулки в селі Микуличин і о 6-й ранку йшли малювати, і так майже до 11-ї. Потім снідали, і Сельський лягав спати, а я йшов рисувати або в гори. А по обіді – знову малювали. Роман Сельський дуже добре знав Карпати, і я чимало від нього довідався. То була надзвичайно щедра, приємна, щира людина.

Мотиви його картин 

Говоримо про яскравий Львів Володимира Патика і про його різнобарвний Париж. Про його пейзажі (іноді досить похмурі) сіл Східної України та Бойківщини, краєвиди українського степу і Карпатських гір, про Москву, Прагу, Акерман, Хортицю, Суботів, Запоріжжя... ("От тільки на Байкалі не побував", – каже художник, розповідаючи про свої мандрівки разом із колегами-художниками та разом із дружиною і дітьми – Остапом та Оксаною). Про Патикове збіжжя, яке так подобається його дружині. Про варіації його соняхів, про маки, іриси, орхідеї... Про його "Голубів", "Пасіку", натюрморти. Про "Трипільські мотиви" і про "Птаха з кам'яної могили". Про портрети, які хоч і не є основним жанром його творчості, але через які він розкриває свій світ. Зокрема, знаменита картина "Оксана" (портрет відомого режисера Ірини Волицької, тоді дев'ятикласниці) – одна з тих, з якою нізащо не погоджується розлучитися пані Романа, хоча під час виставки в Києві відвідувач, дружині якого сподобалася робота, пропонував за неї будь-яке найдорожче авто. Натомість інший портрет – дружини Володимира Патика (один із небагатьох, на якому вона собі подобалася), таки вдалося придбати (як і десять інших робіт художника) відомій в арт-бізнесі людині – Вікторові Пінчуку. У помешканні Патиків на видноті висять два автопортрети митця: найперший, зі студентських років, і відомий "Автопортрет" 1984 року.

Дружина художника

Загадково усміхаючись, слухав Володимир Патик розповідь своєї дружини про історію їхнього знайомства...

– Коли я познайомилися з Володимиром Патиком, він уже закінчив навчання, а я була студенткою 2-го курсу медінституту. Моя подруга, чоловік якої був художником, привела мене на виставку. Підійшов до мене Патик: брудні штани, як-от зараз, але найбільше мене обурили, незашнуровані черевики. А я – така  пані з медінституту... Він запитав, чи не позувала б йому для портрета. Я подивилася на нього здивовано й скептично. Але запам'ятала. Потім зустріла ще раз: ті самі черевики, ті самі штани. І він знову мені сказав, щоб я позувала для портрета. Не знаю, як це сталося, але я все-таки прийшла в майстерню. А в нього тоді було кохання – дуже гарна дівчина, перспективна піаністка. Письменниця Ірина Вільде сватала за неї Патика, якого називала Павличком у малярстві. Вони були дуже дібрана пара. Усі хотіли, щоб вони оженилися. І коли я прийшла в майстерню позувати, там був її портрет – оскільки вона мала блакитні очі, то на портреті була в блакитній сукеночці. А я вбрала дуже ефектну суконку з модної тоді тафти в зелені, оранжеві, червоні кліточки. З широким червоним поясом, що підкреслював талію. Коли йшла містом, на мене люди оглядалися, було дуже ефектно. А Патик подивився на мене і скривився, бо для портрета сукня не годилася. Дуже був незадоволений з мого одягу, але я вперто в ньому позувала. Маю той портрет... Тоді все й закрутилося. А коли моя мама дізналася, що зустрічаюся з художником, то застерігала: то дуже страшні люди. А він був мені дуже цікавий. Але полонив мене не розмовою, не зовнішнім виглядом, а тим, як розкішно намалював квіти. Я прийшла в майстерню, там було велике біле полотно і букет квітів, і поки я освоїлася, він кількома мазками намалював той букет. І хоча було далеко до кінця роботи, але ті покладені мазки дуже мене вразили. Я подумала: Боже, яке то чудо. То вартісна людина. Я подумаю... Так і донині. Ми дуже різні. Як ми прожили разом 50 років? Тільки завдяки моїй терпеливості і його інтелігентності.

Прощені гріхи, добрі справи і незаземлені мрії

"Природа наділила мене працездатністю, пам'яттю відтворювати побачене через багато років, маю імунітет до зла, уміння відрізнити правду від лжі, не сприймаю фальші. Моїми ідеалами є краса – природи і жіноча, людська доброта, яка вражала мене у мандрівках українськими селами, і правда... Я маю 117 прощених гріхів, 6083 добрі справи і 13 хороших вчинків, якими можу гордитися... І зараз я живу з повним відчуттям смаку до праці, до життя, до кохання, з незаземленими мріями... і не визнаю паспортного віку", – написав про себе Володимир Патик. А під час нашої зустрічі на запитання, про що незаземлене мріяв, сказав: "Мріяв про малярство. То моя пристрасть...".

Наталя ДУДКО, http://ratusha.lviv.ua/volodumur_patuk.html